його, сукиного сина, нагнала, чисто руки покусав, як одіймала. Вернулась — уже в мого Серьоги дітвора хліб одібрала. Одна мука, прости господи!
— Оце я прийшов сповістити, — скавав Васюренко, — був я на станції, так і Олекса там. Казав виїхати кіньми, та щоб і иншим переказали.
Марійка кинулась гукати хлопця з кіньми:
— Василю, Василю, веди коні!
Васюренко сів на призьбі. Не кличе його Марійка до хати. Боїться, щоб їсти не попрохав.
Коли віз заторохкотів з двору, Марійка ніби знову помітила брата.
— Ти ще тут? — спитала вона. — Треба хату замкнути, піду дитину люляти — щоб не зайшов хто.
— Марійко, — сказав Васюренко: — ходив я в город, на останнє виміняв паляницю. Прийшов я, матір нагодував. А чи надовго стане? Все виніс — порожня хата, а я оце — як єсть. Олекса зерно привіз — позичте пуд. Я одроблю вдвічи. Здоровий я, тільки змарнів тепер. Не вік голоду бути — уродить, заживемо. Сама знаєш, який я робітник, еге, як робив був! Позич, Марійко! Не для мене це — для матери просю.
— Пуд зерна! — гукнула Марійка. — Господи помилуй, де-ж у нас ті пуди! Четверо дітей з голоду пухнуть, напозичались так, що коні скоро продаватимем. Та чи тобі замакітрилось — отаке сказати: дайте пуд зерна. Вигадали люди, що в нас єсть, а ти й собі! Ну, та то сторонні, їм рота не замажеш, а ти-ж рідний, теж базікаєш. Діждала од брата, прости господи!
— З матір'ю останнім поділитися треба, — сказав Васюренко, не підводячи очей. — А ти хоч зернятко хіба дала?
