Марійка мов не дочула останніх слів; вона похитала головою.
— Всі кажуть і я скажу: погано ти з матір'ю робиш! Не малий ти, слава богу, двадцять три маєш, а як дитина. Матір бог кличе, а ти її нагло на світі держиш. Мучиш ти її, гріх тобі, Грицю. Не просить вона їсти, а ти її запихаєш. Та чи вона тобі рідніша, ніж мені, чи як? А бачу я — божа тут воля, гріх великий проти бога йти, — Марійка витерла сльози: — дай їй спокійно померти…
Васюренко посміхнувся й махнув рукою.
— То значить, як матір помирає, так придушити її? Та як Володченко жінку, або Нетриха дитину?
Він підвівся й глянув на сестру — бач, яка гладка, до кісточки не щипнеш!
— Ти ще про бога згадуєш… Та як він бачить з неба, то покарає тебе за скнарість.
Марійка перехристилась.
— Хай мене бог боронить од твоєї лютости!
Васюренко пішов геть. Не діжде вона, щоб він ще просив її. Ех, недурно ото пишуть на куркулів — не душі, а залізо, камінь твердий.
Він поволі простував до своєї хати. Оце вже дійшов він до краю, нікуди далі. Хе, паляниця на двох — це не надовго! А більше немає, і взяти ніде.
Коло хати Андрія Чоботаря він спинився й скинув подраний картуз: Андрій з жінкою виносили на кладовище своїх хлопців. Зробили мари з ліси, поклали їх, непокритих, і несуть удвох.
— Коли померли? — спитав Васюренко.
— Одно вчора ввечері, а друге сьогодні зраня…
— Та оце поспішаємо, — промовила жінка; —
