гнала на його ще більше байдужжя. Він ішов, як сновида.
Ось і річка. Васюренко спинився. Вода лежала перед ним спокійна, нерухома, одбиваючи на своїй рівнині так само завмерле безхмарне небо. Пісок і камінь пекли ноги.
Він роздягався й почав прати. Без жалю бив жовте, аж руде з бруду, дрантя об камінь, тер піском і полоскав. Потім повісив його на каміннях сохнути, а сам, голий, взявся до ловитьби. Блукав з каменю на камінь, закидаючи вудочку. Один бобир піймався — він тримав його в руді, — а більше не бралось. Посохла білизна, приходили корови пити, купались діти, Васюренко кинув пійманого бобиря у воду й почвалав додому.
Вдома він не міг знайти собі місця. Сів за хатою, але перейшов у сіни; тут було прохолодно, і він ліг, але нудьга й безнадія були з ним поруч. Він встав і знову вийшов на підвір'я — сонце пахнуло йому просто в обличчя, над головою тягнулося небо, як розпечений килим, і навкруги була тиша та завмерлі хати.
— Та як-же це я? — гадав він, — як-же я не примітив? Ех, сказано: голодне-безпам'ятне.
Васюренко раз-у-раз ворушив цю думку, і де-далі тоскніше ставало йому й гидкіше. Голова його була похила й руки мляві. Він окинув оком завалений льох, бур'ян у дворі й свою хату в рямцях.
— Егей, — промовив він голосно, — приходять кінці. Хто хоч хату продати може, а мені зась.
Проте, не такий він, щоб лягти та смерти ждати. Кажуть, що з курію хоч поганий, а єсть
