пожиток. Борошно якось із нього роблять. Піти, розпитатись.
Він насунув на лоба картуз і пішов до зборні.
Коло зборні, як і завжди, вся громада. Куркулів не видко — та що їм, до них зборня сама прийде… Баби окремо, чоловіки самі, а часом зійдуться — тоді здіймається галас. Так і сьогодні — всі в одній купі. Посередині стара Кандзюбиха, а проти неї дядько Степан, розпатланий, без картуза.
— Дурна ти баба, — каже він, — дожила до сивого волосу, а розуму кат-ма.
— А ти проклятий! — гукала баба, — а ти антихрист! Стороніться люди добрі, в йому сатана сидить! Підіть самі в город, подивіться. На свої очі бачила — Миколи угодника ікона нова стала, матери божої — нова, і вшестя нове. Народу — не пройдеш, а большовики нагаями розгонять. Боже мій, ото-ж чудо! Велить бог терпіти, милость свою являє. Пригубилась я, навколішки впала, господи, питаю, чи буде врожай? І чую — шопотить хтось: буде врожай. Ріжте мене на шматки, коли брешу!
— Та чи буде бог з такою дурною балакати? — спитав дядько Степан; — ех, бабо, хай мені бог паляницю спече. Ви про бога скрізь, а пуття з його ніякого. Ікони, бач, поновлює, а кому з того тепло?
Дядьки засміялись.
— Бачить бог — зубожіли люди — додав дядько Пилип, — то він сам собі ремонт робить.
Але молодиці одвели бабу Кандзюбиху набік і вона розповідала їм далі. Дядько Степан плюнув.
— Ой, вредна оця баба! Тільки муть наводить. Надійтесь, каже, од бога все. А яка там
