вже балакають, таки мають завтра приїхати і їсти даватимуть малим та хворим. Ніхто тому не йняв віри. Васюренко кинувся до старости — записав матір. А староста каже:
— Багато вже попухло з американських обіцянок.
Але американці таки приїхали. Правда, не завтра, а через три дні, і не американці, а управителі з повіту. Зібрали де-кого з шляхетних — старосту, вчителя, Тимоша та колишнього крамаря, порадились, та й одкрили столову. Побились баби, кому куховарити, а стара Кандзюбиха сказала:
— Не їжте, люди добрі, тії страви. Вона од діявола, бо жиди їм возять. Тьху тричи!
Коли видавали першу пайку, все село було коло громадської хати. Дали тільки тим, що їх староста записав. Дали молочної каші, хліба білого й по шклянці какао. Щасливі йшли швиденько геть, а инші похмуро казали:
— Якби хоч ячмінного, та всім. Отака правда.
Казали, що староста записав, кого схотів, а себе пом'янув аж двічи. І родичів своїх, і приятелів.
Все товариство з зборні стояло тут і мовчки дивилось, аж поки кінчили видавати.
— От мудрація, — сказав дядько Пилип, — дають дітям та хворим, а ми під цю категорію не підходимо.
— А де мої діти? — промовив дядько Степан, — розвіялись, як курява, забігли десь… А воно й краще — повмирають малими, лиха не знатимуть.
