Загадували дрова рубати в їдальню, але дядьки з-зборні були вже на те безсилі. А дядько Степан показав свою руку — вона була пухка, як у немовлятки, і пучки були, мов ниточками поперев'язувані. Опух дядько.
Васюренко похапцем ніс їжу до хати. Він чисто знемігся, стоючи в черзі, — з того дня, як поласував був паляницею, й зернятка в роті не мав. Три дні постив, а шматочок матері зберігав. Його обличчя змінилося: борода поросла нерівним клоччям, очі запали і ніс став тоненький, як трісочка. Сам він якось витягся вгору й видавався над міру високим. З'явилася в його звичка — терти рукою чоло, ніби витираючи набіглий піт.
Ввійшавши до хати, Васюренко перевів дух і промовив хрипуче:
— Мамо, чуєте… дали, приніс вам…
Він на мить заплющив очі й потер долонею чоло. Йому хотілось зігнутись і так ходити.
Мати не озивалась. Парубок поставив їжу на піл і нахилився над хворою — вона була нежива. Син ураз відчув мертвенну холоднечу її тіла, але ворушив її й гукав:
— Мамо, чуєте! їжа єсть, їстимете… каша, хліб добрий… Мамо, чуєте?
Та мати мовчала. Васюренко випростався й махнув рукою.
— Ех, не вижила мати, не доля їй. Бідкалась увесь вік і померла під лиху годину. І їсти він їй приніс, а вже непотрібно. Не врятував він її — може якби не з'їв тоді паляниці та давав їй більше, то й додержала-б. А так — пішло все прахом: ні йому, ні їй.
