що почала була „за здравіе“ — протестом проти „долі лихої, людей недобрих, вбожества гіркого“, а кінчила „за упокой“ — лихим учинком над жінкою й иншими недоладніми ділами. Такі почасти й Максим Грімач або ще Данило Гурч, на спомин, мовляв, душі якого автор кидає спеціяльну сентенцію: „коли б таку горду душу та на добро Господь напутив!“ Кожен з їх „ставиться, як лев, а гине, як муха“; всі вони починають велетнями, а кінчають, вибачайте, мокрими курми; у всіх широкі, хоч і невиразні, змагання та протест на грунті громадського поневолення окошиться раптом і зовсім без потреби в вузькій, дрібненькій родинній сфері: той жінку замордував, той дочку звів, той усю сім'ю катує. Автор і розумом тямить, і чує інстинктом, що ненормальні обставина не можуть бути без протесту, не можуть не викликати дужих натур, що ладні й проти рожна прати, аби перед ним не схилитись, і він силкується вистежити їх, змалювати; береться раз, береться другий, обриває і знов починає, все шукаючи з мукою форми, в якій ті натури живими стали б перед ним, — а виходить усе Чайченко або Чорнокрил, або в найкращім разі Кармелюк. Автор не знаходить на своїй палітрі фарб, щоб ними змалювати ту фігуру, яка невиразно десь манячить у глибині його свідомости. І щось трагичне єсть у цих муках творчости, коли ніяк не можна породити артистичний образ, — єсть він, безперечно єсть, і стоїть ось тут, близенько — та в руку ніяким світом не дається. Образ протестанта, вислизнувши з рук Марка
