Душа наша подібна до арфи срібно-струнної: багато струн на їй і різно бренять вони різної доби. Я йшла до неї, до свого друга, з особливим почуттям, з почуттям пекучої згаги; мабуть, таку згагу почувають ті, що серед гарячої, голої пустині, серед піску, вмірають без води; ще до того йшла я зо страхом, з великим страхом — помилитися, не знайти нічого, окрім примари; — та я прийшла і мій страх згинув, неначе рани серця, що люди нам так часто завдають, сцілились, і віра у правду, в дружбу знов воскресла, як квітка розцвілась. — Тепер я саме в стані великої невіри в людей, я жахаюсь самої можливости тієї віри, знаючи, що розчарування неминуче, і всіма силами душі своєі не допускаю себе за ту межу, де нема ро́здуму і критики нема…
Одначе, ось вона, обнявши та поцілувавши мене аж до болю, без мети заметушилась по хаті та, хвилюючись, по́хапцем проказала кілька разів: — „Я вас дожидала… еге, еге, іменно вас… за останній час мені нікого не потрібно було, тільки вас… Тілько ви самі… Я не писала, та я ждала, я бачила вас і… ось ви тута! Як це чудно, як добре!“…
Я збентежилась і повірила з радістью, жагою, — так летить метелик на вогонь, — та перемовчала, тільки з питанням подивилася на неї. Серце у мене в грудях разом і стиснулось і розійшлось, і я зітхнула лехко: — Боже мій, яке це щастя, — ми обидві поривались одна до одноі, як хвилі на морі…
Я сказала, що сьогодня, зараз, ніяк не можу зостатись у неї, бо обовьязок — перед усим, а завтра — о, завтра я прийду на цілу ніч і будемо цілком належати одна другій.
Якою радістю було наповнене до краю моє серце увесь той день! Я навіть, ні з того, ні з сього, розбалакалась з якимсь сливе незнайомим мені чоловіком про щастя дружби, як про саму вищу хворму людських відносин… Здається, він мене не зрозумів.. дарма! —
Коли я на другий день увечері прийшла до неї, то застала її вже не таку: вона, як ростина після граду, була та ж сама, та вже не тая: та сама щирість, та сама добрість, тільки наглої потреби, потреби мене, у неї вже не було і не було того поривання, того сяєва… що-ж це?…
Це боляче вразило мене і я їй це сказала, бо не хотіла нічого таїти, замовчувати при тих глибоких відносинах, які, було, склались межи нами. Вона одказала жартом, та була дуже заклопотана: сестра її чоловіка, що гляділа хазяйства та дітей, раптом поїхала вранці і тепер на її долю випали лишні турботи, і вона вже не могла уділити мені стільки ж уваги, як вчора, хоча б і бажала того. Все це було так натурально, так ясно, так вибачно, тільки я… у мене наче хтось тихенько одкраяв тоненькій шматочок серця, як ріжуть сир, ледве зачіплюючи ножем, тоненькій, що крізь його видно, шматочок… Та просто я собі егоіста та й більш нічого! — покартала я себе і стала мовчки слідити за нею…
Я сиджу і дивлюся, і слухаю, як вона годує напуває дітей молоком, хрестить їх, цілує, одправляючи спати, перелічує брудне хустя, оддаючи його на завтра до прання, як малеча робить церемонні книксени і йде спати, а після у спальні ще веде довгі розмови про те, чії чулочки довші, тощо… А я почувао себе зайвою, зовсім зайвою у цім шумливім уліку… Що я? До чого?… Вона метушиться: смажить для мене яєшню, що так ловко шкварчить, і я признаю, що до всього клопоту я прибавляю їй ще й себе… „Слухайте, на що ж я була вам так потрібна? Ви казали?“ Питаюсь я з нотою роздратування у голосі.
„Еге, еге,“ каже вона, „а вже-ж потрібні,“ тільки у голосі її вже немає тієї певності, — того жару.
„Ну?“
„Після, після, як ми зостанемось самі…“
„Знаєте, мені здаєцця, я — не в пору… мені здається, на що я прийшла?“
„Ах, які бо ви призренні, ій Богу! Зоставте!“ нетерпляче вже каже вона.
Я замовкаю та починаю в собі мучитись та нити, а піти геть не можу.
Ніч. Ми сами. Вона кладе мене на софці і… тут починається краса, краса й краса!… Ми обидві, про-те, не гарні: я, дуже суха та довга, лежу з закиненими за голову голими, тонкими руками, подібними до сухих стебел, а вона — занадто гладка, біла, як сметана, розхрістана, важко гепнулась на софку біля мене…
Єдиною красою був пучок блідих троянд на столі. Здавалось, що-хвилини кожна квітка одкривала, одпускала по одному пахущому листочку і пускала ніжний пахущий дух по хаті, — у сьому була велика таїна і краса, та ще в маленькому, сіренькому котеняті, подібному до мнякенького клубочка вовни; котик виявляв до нас однакову діймаючу ніжність: то терся своїм теплим тільцем об мою щоку, та спав на шиї, то плигав до неї на плече й зграбною лапочкою термосував її русяве волосся, і так просидів він з нами цілу ніч, а ми пробалакали цілу ніч…
„Чі знаєте ви, чого я так ждала на вас“?… (казала вона вже не скоро після: ранійше ми все згадували своє минуле, що як голуба вода крізь невод, лехко висковзувало з памьяти нашої, і його трудно було спіймати)… „того, що“, — почала вона тихенько, — „тільки не дивіться на мене… (я затулила очі долонею)… бо… я була… бо я… була… закохана… Ви розумієте, це — просто страхіття!“ — зненацька в-голос скрикнула вона.
