Я з переляком схопила її за руку і показала очима на двері в кімнату, де спав її чоловік.
Вона замовкла на довго.
— Як же цеє сталося? — спиталась я, і співчуття, змішане з подлою цікавостю, опанувало мною.
— Ні, більш нічого не хочу казати! — рішуче сказала вона, — та я, здається, вже цеє перемогла… з непевністю додала вона, якось чудно змахнувши руками…
— На що-ж ви хотіли мене бачити? Чим я можу допомогти? — допитувалася я, наче мозок мій крутило як свердлом цеє питання.
— А, „на що“! Через те, що ви-ж — не „баба“! А помогти? Розуміється, ви не можете мені помогти!…
Настала довга мовчанка, тиша, тільки котеня шелестіло ковдрою, лампа горіла тихенько та троянди пахли міцніше…
— Знаєте, — почала вона, стискаючи руки, здавленим голосом, — цей вид мені снився давно, давно, як мені було ще років дванадцять, именно цей самий, коли я його ще не знала, не стрічала ніколи, ніколи, й подібного до його… аж ось тепер… я бачу його… зовсім несподівано… І як снилося: наче барельєф, зліплений з воску, — одна голова, тільки одна голова… молоде, свіже, розквітаюче лице, воно все блідне і вьяне і робиться жовтіше од воску, що його оточає… Він, мабуть, хутко вмре, — він хворий… я знаю, я причуваю… Та яка в мене жалість до його!… Коли він увійшов у кімнату разом з чоловіком моїм, — десь познайомились, — я… збентежилась і з того часу наче причарована я: нема волі, нічого нема!… Музику він любить теж, як і я, грає на скрипці прегарно і вірить, що музикою можна вгамувати усі людські страждання… усяку недолю… навіть болість… хоче умерти, як Моцарт — слухаючи музику в останній свій… час… Він — геній!… На лиці в неї одбився неначе промінь від рожевої зорі…
— Я не розумію, не розумію, не розумію всього цього, де не може бути! — скрикнула я з мукою.
— А одначе се так. —
— Я не знаю такої любови. —
— Ой, стережіться, колись і вас захопить і понесе проти вашої волі, і не буде боротьби…
— Не хочу, не хочу, не хочу!…
Мовчанка… Світло облива нас, з-за плечей і внизу, — лампа стоїть у кутку, долі, і ми наче грузнемо у світло, як у жовтий бурштин.
— Де-ж він? —
— Поїхав. —
— Ви висловились? Знає він? —
— Ні… Я ва́м сказала, бо у нас з вами — одна душа, еге, одна, тільки розрізана на дві половини… от… розумієте?… Боже мій, Боже мій!…
Вона що раз важко зітхала…
— Еге, еге, підхопила я з якимсь небувалим і трохи смішним запалом… Потім, помовчавши, сказала, підводячись:
— Знаєте, що я думаю? Справді, мовляли ви, я не „баба“, це-б то у мене скоріш чоловічий склад розуму, більш чоловічий, ніж жіночий погляд, та все-ж таки було раз… я признаюсь тільки вам… була одна… хороша людина… Чиста дружба і… більш нічого не було межи нами, тільки… раз я почувала себе якось самотною і під впливом обра̀зи… І… як би він тоді сказав мені слово співчуття, ласки, то я… може, пішла б за ним… хоч потім і почувала-б тільки сором та ганьбу до себе… А як би я ще у той мент спитала себе: чі не любов це? або хтось инший сказав, то… й вийшла б це любов… напевне… Тим часом…
Вона зрозуміла мене, схопила за обидві руки, обняла за шию: — Еге, еге, ви правду кажете, тричі правду, — це був гіпноз, самогіпноз… Тепер усе пройшло! я не люблю його… Усе наробив чарівний сон той… Спасибі, спасибі, спасибі! — Вова кинулась мене цілувати… Наче теплодуха хмаринонька, обгорнуло мене миле почуття, — наче я й справді тут чимсь допомогла.
— Яка ви екзальтована! — усміхнувшись тихенько, промовила я.
— Еге… я ще як була восьмиліткою, була закохана у героя Жюль-Вернового, «капитана Готераса». Ми обидві тихенько засміялись…
Краса, краса й краса!…
Поснули ми лише тоді, як жовте світло од лампи змішалося з голубим досвітнім світлом.
Прокинулась я теж рано, од галасу дзвінких дитячих голосів, що все щебетали: „я хочу коло мамусі, застебни мені сорочечку, мамусю“, „як холодно, мамусю“, „а Женічка ще спить, мамусю!“ — Усе пересипалось тим „мамусю“, як золотом.
Мені схотілось побути на самоті і послухати по за стіною це життя, що весело одбивалося у моїм серці, неначе дзюрчання джерела. Я не стала одягатись, а взяла номер журнала «Die moderne Knust», що лежав на стозі, і лягла, перегортаючи його сторінки… Лежала я — і знов слово, почуття, думка — «краса» снувались передо мною: вона була для мене у кожній картинці, наче туманом білим сповита, з ледве наміченими очертами…
Діти порозбігались… Треба вставать… Троянди повьяли на столі: мало було для їх життя тієї води у шклянці, без землі та без кореня… Я одчинила вікно. Ішов дрібний, як бісер, дощик. Було холодно. Бувають літом такі холодні осінні дні, що, як саркофаги у давніх Єгиптян, нагадують на бенкеті про смерть та нудьгу… Тоненькі струмочки заволокли цілий світ серпанком… Троянди похилили на грядках обважнілі головки; що-хвилини ронючи кроплі на землю, і не могли розквітати… Треба було вставать, хоч мені і хотілось спати, аж очі різало, — вони обважніли й погасли; тільки заснуть я не могла, встала, одяглась, глянула на себе у дзеркало, — вид був справді страшний: засмагле лице аж почорніло, карі очі ледве виступали, об-
