ведені синіми смугами… Я одвернулась од того виду… Спина, як і що разу після безсонної ночі, боліла і з'явилось, як завжди, почуття мов би якісь наритники були на спині, як у почтової коняки, що ніколи не розпрягають… То були початки реакції, та я ще держалась своєї гадки „краса, краса“, і не одступалась. —
Коли я вийшла у столову, діти (їх було аж пьятеро) напувались молоком, а вона, — стомлена ще більш, ніж я, — як клопотлива квочка, метушилась коло дітей. Картина була мила, тільки в їй не було мені місця, не було місця тут тим безтільним відносинам, що при їх піднімаються лише вічні питання: на що, для чого, — ті питання, що на їх так способна свіжа молодь і що я так люблю… Я зітхнула… Вона обізвалась наче по якоумсь таємничому поєднанню межи нами:
— А знаєте, це все добре, дуже добре… ось діти і все… Я щаслива… Старшенька, Женя, вона живе в мене вже наче свідомим життям… вона — мій друг: вона вже мені з малими допомога… взагалі вона мене тішить своїм хистом; та й другі діти… Тільки тая доба, коли я думала, що в моїй силі — зробити увесь світ щасливим, коли я любила усю людність і знала, що кожна людина має право на мене, на мою поміч, на мою любов, теє — було краще. Так…
Вона замислилась, обіперла свою мняку, білу щоку на повну руку, а ясні, сірі, короткозорі очі її втопились у просторінь, наче нічого не бачучи.
— Так, ми тоді кращі були, — обізвалась я.
— Як ви змінились: як погладшали! — сказала я трохи згодом, — хто б міг вгадати, що з такої тоненької, як мімоза, дівчинки вийде така матрона!… Я осміхнулась, вона теж, та навряд чі весело, і зараз же заспішилась порати малих: старшу дочку, дівчину літ 12-ти, худеньку, з інтеллігентним личком, очевидячки первову, засадила за французську книжку; підстаршу — гладкеньку, куценьку — заставила перемивать посуду; меншій, з переляканими, як у бабки, оченятами, сказала граться з нашим миленьким котеням та з малим братіком, — з рожевим пузанчиком; а сама з своїм старшим сином, хлопцем літ девьяти, сіла до пьяніно, — давати урок музики. Вона бралась до своїх матерних обовьязків з фанатичним педантизмом: була — сама пильність, сама — бачність. До сина, що грав на фортепьяні, вона відносилася з великим витриманням, не дивлячись на те, що разів з двадцять приходилось говорити йому, щоб він не гойдався на стільці, проявляючи тим надмірне старання, — малому особливо передо мною хотілось виявити увесь блеск своєї техніки; не зважаючи на те, що ції дрібниці, як я бачила, дуже термосували їі нерви, вона очевидячки пишалася своїм хлопцем, а він справді для своїх літ занадто почував музику і грав добре…
Спомини про мого власного синочка ховались у самій глибочині мого серця, не проростали наверх: мені хотілося инших почуваннів, инших відносин; та на мене вона вже не звертала уваги і, може, я була їй тепер трохи тягарем після вчорашнього признання, тілько вона в тім і собі не хтіла признатись…
Я довго передивлялась „Die moderne Kunst“; та далі мені обридли ці картини з невиразними, тягучими лініями, сповиті туманом, картини, що виявляли якийсь загадковий настрій, що не мали під собою реальної дійсності, а щось пливке, щось тікаюче, ковзьке, штучне, брехливе, — так, вони спротивились мені!
— Я взялась чистити ягоди на варення, щоб що-небудь робити руками, і ось, сидячи спокійно коло стола, по малу перебіраючи пучками здорові, соковиті пахущі ягоди, слухаючи згуки дітської музики, дивлячись на гладкеньку спину милої матері, я пережила теж добрі хвилини: мені було тепло й затишно, наче я приліпилась до гнїзда, наче я була тут зовсім своя…
— Як би добре було нам поселитись укупі, жить у одному городі, в одному домі, висловилась зараз же я.
— Еге, еге, зовсім неуважно обізвалась вона од фортепьяно і почала рахувати: „один — два, раз — два“. —
Чоловік її, здоровий, високий пан, з добродушним видом, увійшов, поздоровкавсь, трохи зачепив по дорозі зграбненьке котеня, що без гуку скакало увесь час — долі, і зник. У мене для її чоловіка не було слов, бо не було нічого загального межи нами, і ні вчора, ні сьогодня я зовсім не звертала уваги на його, наче його й не було, — аж мені стало ніяково потім…
Боже мій, як вона вся спалахнула: — Діти, татко пішов без снідання на службу?! та як-же це так? І ви його не нагодували? Ах, Боже мій, Господи! Ну як же не доглядіти, як же одпустити його голодного! Де-ж він? Женя! Варя, — ти ж за хазяйку сьогодня! Ви не бачили? Може, він ще дома! Ох, які-ж ви, діти, справді байдужні! Як не сором? Тато вас так жалує, він такий добрий, такий милий, а ви… І чому-ж мені не сказали? — Випустили так!
Вона метушилась по хаті. Діти стояли, похнюпившись, а дівчина, що „справляла хазяйку“ — почала плаксиво виправдуватись: „тато не хтів“… „я не знала“…
На-останку мати махнула рукою і сіла грати з хлопцем у чотирі руки.
— Коли ж ви мені що-небудь заграєте? Для мене власне? — спиталась я жорстко і добавила мнякше: — він вже дуже багато грає, чі не втомився?
— Зараз, зараз, ось я… І справді вона скінчила свій урок і заграла вже для мене 17-ту сонату Бетховена.
