Там було все, — і наша стріча, і вчорашня ніч, що була сповнена краси, і троянди, і невиразні почуття, і чудові сни, і признання, уся сила тієї любови, що, як гнівне живло, налітає на душу і лесе її проти її волі, як білу тріску хвиля лиха… І цяя мука, це щастя, ця жага, ця боротьба кінчається дитячим сміхом, дитячою принадою!… Так, тільки через музику можна вимовить усе цеє, — невиразне, гаряче, високе, болюче-солодке: — „той“ чоловік був правий!… Краса, краса і краса…
— А Андрій Іванович не розуміє музики, кинула вона злегка. —
Коли вона скінчила грати, — їй треба було йти у кухню, варить обід. Я зосталася з дітьми, розпочала якусь гру; вони багато сміялись, трохи пильнували мене, особливо хлопець-музика обертався до мене з критикою: вів зняв філологічну суперечку з поводу моєї уваги, що йому не слід дратувати малого брата, бо він повинен бути «відносно» розумнішим; хлопець зауважив, що не можна сказати „відносно“ замісць „рівняючи“, бо „це не має ніякого глузду“; він усе наскакував на мене і проказував те саме: „не має глузду“…
Я пішла і лягла у другій хаті з книжкою. У неї трапилася рахуба з дітьми: старші затягли менших у якусь повітку, куди їм було заборонено ходить; вона їх розшукала, привела і тепер дуже розпалилась — Як ви могли піти туди? — гукала вона: — що там робити в повітці?… Ох, які дурниці!… Я вам дала поле для самодіяльности — і ні іскри, ні іскри розумної думки!… Так, так, не перечте мені, Бога ради, не виправдовуйтесь! Вам нема виправи, — ви мене засмутили!…
Я лежала у другій хаті і слухала зовсім сторонно ці трохи надуті слова свого друга і вони для мене ставали лише літературним матеріялом. —
Потім прийшов чоловік її. Сіли обідати. Говорили про справи щоденні, про „безправья“ в універсітетах, то-що.
— Шкода мо́лоді, та й науки, — з жалем сказав він. Вона буда зайнята їдою, чі затоплена у свої думки, і мовчала. Я говорила багато, аби не мовчати.
Дощ перестав… Троянди зайнялись на сонці під веселковим покрівцем з крапель…
Вона була все така ж до мене байдужа в середині та ввічлива з-окола. — Я попрощалася з її чоловіком. Вона пішла мене провести через садок. — Ми поцілувались міцно, міцно.
— Ми вже не швидко побачимось: мені не можна часто виходити з дому!, — сказала я.
— Якось — побачимось. —
— Прощайте-ж!
— До побачення! — Вона огляділа мене: — Як вам не до лиця в сірому!…
Я скривилась: — Ви більше нічого не скажете мені?
— Чого? —
— Прекрасного…
Вона неначе злякалась: — Ні, ні, нічого… Ось вам… Вона зірвала і подала мені пахущу троянду.
Ми обнялись і я почула в її обіймах, наче їй важко зо мною розлучатись; та я вже зосталась холодна, як завжди здаюся на-око, холодна та… ображена.
Скінчився сон, надземний, сріблястий „сон літньої ночі“!…
Гр. Григоренко.
Київ, 1907 р.
В гаю дрімали ніжні квіти
Світили любо їм зірки,
Але у-день прибігли діти
І стали з них плести вінки.
В віночках діти рало грались,
Сміялось все при яснім дні,
Над вечір вже вінки валялись
Дітьми забутії в тіні.
Щасливі днини золоті
Для їх на вік тепер пропали,
Коли для їх пташки співали,
Коли вони цвіли, не вьяли…
І квіти гірко заридали
Без сліз, таємно, в самоті…
Ростуть квітки, їм сонце гріє —
І миттю діти їх порвуть…
Невже й мої кохані мрії
Руки людської не минуть?…
В. Алешко.
Кілько раз гляну на пам'ятки, тисячі споминів пливе до серця і трудно мені їх упорядкувати.
Сидячи в вечерньому смерканню, беру першу ліпшу з пережитих хвилин і намагаюсь відчути споминами все те, що колись відчував при тобі. Не легко се мені прдиходить, але за те подвійно приємно, коли в уяві станеш перед мною.
За мало ми разом з собою були, щоби могли були як слід пізнатися, за мало були ми самім собі віддані, щоб могли були усе те вимовити, що тоді у наших серцях до життя будилось, та у душах горіло.
Поки вінці на наші голови поклали, не могли ми сеї хвилини діждатись, вважали її для се-
