Далї і пита: Скільки-ж ти жалованьня получаєш тепер?
»Жалованьня не щот, каже Василь: аби-б стало на одежу, а те важнїйш усього, що хазяїн, знавши мою нужду, чого я бою ся і через що́ ви не віддаєте за мене Марусї, сам хлопоче об менї; тепер посила мене з хурою у-в Одесу, а відтіля піду у Москву і на заводи, і тільки вернусь сюди ік Пречистій, а він менї сиськає найомщика, каже, хоч пятьсот рублїв потеряю, у-в осени, як скажуть набор, сам і віддасть, а гроші, каже, будеш одслужовати.«
— Нехай тобі Бог помога! сказав Наум; а далї, подумавши, й каже: Чого-ж більше думати? Присилай у вівторок, після завтра, людей, бери рушники; і тобі веселїйше буде у дорозї, і Маруся тут сьвітом не нудити-ме. Тепер нїчого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть Бог вернеш ся, у-в осени і весїльля.
Не можно й росказати, як зрадощіли і Василь і Маруся! Зараз кинули ся аж до ніг батькових, і цїлують їх, і руки йому цїлують, і самі обнимуть ся, і знов до нього кинуть ся, і дякують йому, то до матери, то впять до нього, і не тямлять себе, і що́ робити не знають.
Довго дивив ся на них Наум, та все нишком сьмієть-ся та дума: то-то дїти! Далї й каже: — Годї-ж, годї! Пустїте-ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо я усю ніч стояв на Дїяниї, аж поки Христа дочитались; а ви, хочете, дома сидїте або гуляти йдїте до колисок; та тільки самі не качайтесь, бо гріх для такого празника з сею пустотою возитись.
Як вже той день у Василя та в Марусї було, нам нужди мало; бо звісно, чи ходили чи сидїли,
