жива; старий Штиря туди-ж за ними шкандиба, та плаче та лає і козаків і сотника, а найпуще писаря. Так нїхто їх і не вважа, а ще де-які з кучі кричать: »Держи бо, Йосипе, дужче! бач, пручаєть-ся.« А інший каже: »Попалась? А що́? Се тобі не коров у північ доїти!« Та й багато де-чого прикладовали, аж поки її до човна донесли, утеребили у човен, і тут ще пущ держали. Як же довезли до паль, тут скрутили їй верйовками руки і ноги гарненько, та верйовки і попродївали у петлї, що́ на палях, та підсунувши її верйовками у гору, як плюснули разом у воду!… так як камінюка пійшла на дно, аж тільки бульбашки забулькотїли.
— »Тягнїть назад, тягнїть! Не відьма вона, не відьма!« загула громада у-в один голос, а хто молодший та близче стояв, так аж кинулись поміч дати тим, що́ биля верйовок.
— Погружайте, погружайте паче і паче тресугубо окаянную дщер хананейскую! як віл ревів Прокіп Ригорович і спиняв людей, щоб не витаскували назад Векли.
»Слухайте мене!« на усї заводи кричав Уласович: »адже я сотник. Я повелїваю: тягнїть назад! Адже не знирнула, так вона і не відьма.«
»Не відьма, не відьма; не знирнула, не відьма; тягнїть назад!« кричав увесь народ і вже писаря нїхто не послухав і витягли Веклу зовсїм мертву, відчепили від верйовок і не кладовивши на землю, стали на руках відкачовати.
Поки сеє дїяло ся, пан сотник, відпочивши після крику та турбациї, підкликав до себе Ригоровича та й спитавсь: »Скажи менї на милость: за-що її повелїв топити? Жінка ще нестара і ба-
