гатого і чесного роду, не чути було за нею нїякої примхи.«
— Сужду по правотї і без усякого возклонения дїйствую, сказав Ригорович. Оная суть хоча іще і без старости жона, но імать пінязей до біса. Просих — і не дала, позичах — і не повірила; стражі предах — і не відкупала ся, яко-же другиї прочиї. Сего ради розмислих ю погрузити і не ізторгнути оттолї, дондеже не дасть менї, чего і колико прошу. Живуща, матері її дуля, тресугубо живуща! Зрю, що вже її відтрусили. Нехай благоденствуєть до якого часу. А воздайте сюди Устю Жолобиху! гукнув Ригорович на калавурних.
Притаскали Устю, і те-ж усе було, що́ й з Веклою, тільки Устя, як плюснули її у воду, так тут їй і амінь! Хоч і трусили, та і не відкачали, так і зосталась.
Питавсь пан сотник у писаря і про сю, так нищечком йому признавсь, що, каже, »желах совокупити ся з її дщерію Одарією, дуже лїпообразною, і вона, тресугубо нечестивая, замісць жалаємої дївицї возклонила у кишеню мою тисящеклятий гарбуз, і покри предняя і задняя моя срамотою, яко рубищем. Так се їй за оноє дїло таковая пинхва.«
Аж ось і перемішав їм Талемін Левурда, кланяючись низесенько, і просить: »Будьте ласкаві, пане сотнику Уласовичу, може б сполоскали і мою жінку трохи, бо троха вона чи не відьмує…«
»Давай її сюди!« неначе проспівав, так заговорив пан Забрйоха. »У нас не попадайсь, зараз провчимо, а найбільш тих, що́ добрих людей, замісць рушників, та годують гарбузами!«
