Та здумав своє лихо, здохнув важко, та голову понурив і стоїть.
А Прокіп Ригорович ще тільки почув, об чім Левурда став прохати, та так і затрусивсь, неначе циган на морозї; очи йому так і заблискали, пика почервонїла, губи задрижали і ледве, ледве може слово промовити: »А як ти… а за-що… твою жінку потопляти?… хиба-ж вона волшебствує?«
— »А як-же не волшебствує?« казав Талемін Левурда Уласовичу. »Ось слухайте сюди, добродїю! Разів з десяток таке менї приведениє було, що у саму глупу північ хтось і стука у вікно; стука, стука, аж поки моя Стеха, знаєте жінка, прокинеть-ся; прокинеть-ся, та й вийде з хати, а я й засну; та вже перед сьвітом вернеть-ся, то я й питаю: де ти, кажу, була? То вона й каже: »ходила до коров, та отсе змерзла, та й ляжу.« А я кажу: лягай; а вона і ляже, та каже: змерзла, а сама як вогонь. Так се, бачите добродїю, вона не до коров уставала, а чакловати, певне чакловати. А то на тій недїлї так я вже іменно бачив чорта живісїнького, от як я вас бачу, пане сотнику, бодай ви здорові були. Ось бачите як: Поїхав я на ярмарок, та мавсь там пробути три днї, та як менї завадило, так я у той-же день і вернувсь пізно у ночі. Стук-стук у хату — жінка не відчиня і з кимсь-то розмовля та регочеть-ся, і сьвітло є в них. Я як рвонув двері, так защіпка і відскочила, я й війшов; дивлюсь: аж в неї у гостях чорт, та от як бачите, словнїсїнько як пан писар Прокіп Ригорович, нехай здоров буде; така йому і пика і одежа і усе таке. Я до чорта, а він від мене; я за ним, а проклятий чортяка та у сїни, а сїнешні двері засунув я таки. Він бачить,
