Олена що́ ійде, то усе вихваля пана Забрйоху, який-то він гарний, чорнявий, повновидий, які-то в нього уси штепні і який сам увесь лепський та моторний. Як же ійдучи де тільки зійдуть на перехрестя, то старша дружечка кісточкою, що́ дала Явдоха, тричі панну Олену у спину тихенько: стук, стук, стук! та і промовить: »а геть, нелюбе!«; то Олена її і пита: »що́ ти, сестричко, мене в спину товчеш?« — »Та то я, панночко, пірячко зняла, на кунтуші було прилипло.« То Олена і стане впять про пана Уласовича казати, та вже не з-так його похваляє: то в нього нема таких очиць, як у пана судденка; на другім перехрестьтї і уси поганїйші, чим у пана Халявського; далї вже він і сякий і такий, і стидкий і бридкий, і поганий і мерзений. А як дійшли до церкви, то старша дружечка тихенько з-заду і розвязала шнурочок, на чім повішений був капшучок, а у тім капшучцї була жабяча задня права лапка, та з неї-ж пересушене серце та лобова кісточка, та Микитового слїду трохи. От як розвязала, а той капшучок і спав, так що Олена і не счула ся; от вона зараз і крикнула: »Цур же йому, пек йому, тому Забрйосї! не хочу та й не хочу за нього за-між! Вернїмо ся, сестро, до дому!«
— »Та чого-ж вертать ся!« каже дружечка: »постіймо хоч трохи у церкві; коли ж пан сотник до тебе підійде, щоб шлюб приньмати, то ти тут і відкинь ся. Се ще йому стиднїйш буде, що при людях такий бешкет йому зробиш.«
»Отсе справди що так!« каже Олена: »таки тут йому межи очи і плюну. Ходїм же у церкву.«
