Увійшли у церкву. Панна Йосиповна зирк-зирк по церкві — нема пана Уласовича. Вже швидко і вийдуть, а його нема. От вона то почервонїє як мак, то побілїє як полотно: усе, сердешна, боїть ся, щоб він не ввійшов та щоб не потягнув її до шлюбу. Аж ось, тільки що дочитали ся до »во утриє ізбивах«, аж шасть у двері: свашки, сьвітилки, бояре, дружко, піддружий, старости, та усе не прості, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у сукнях таких, що тільки поцмокай! Ще важнїйш були, чим у нашого поповича, що́ до хвилозохвиї ходив та, оженившись на нашій дяківнї, у нас у селї попом став. А за таким-то поїздом увійшов і молодий… Хто-ж то такий? Олена так і затрусила ся, як вздріла, що се не пан сотник конотопський Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро любила. А старша дружечка мерщій тим репяхом, що́ відьма дала, та її у спину товк! та й примовила тихенько: »причепись впять!« Олена після сього так і згоріла, та промеж народу пропхала ся до пана Халявського, та його за руку сїп! і каже: »Бери мене! як хоч, а бери. Коли ж в тебе є друга, то покажи, де вона, а я їй, суцї, тут-же очи видряпаю. То я було обожеволїла, а тепер вмру, коли мене покинеш!«
»Та я-ж за-тим, панночко, і прийшов, щоб з тобою закон приняти!« сказав пан судденко, та й потяг її за руку до стільця; а вже піп був поєднаний. Не забарились, проспівали »лозу плодовиту«, окрутили круг стільця, звелїли молодим поцїловатись, вчистили з молодого пів копи, та й відпустили до дому, а сами зостали ся то сьвічки гасити, то що.
