весїльля і дивитись; а очей не відведу від тії хати, що́ он на приспі сидить моя дївчина та щось з подругою розговорює, та чи менї так вже здаєть-ся, чи таки справди, що на мене поглядають, може про мене…«
»Чого так зажуривсь, Семенович?« сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин, та й вдарив його по плечам. »На дївчат зглядївсь, чи що́? На́ лиш, потягни люльки, то повеселїйшаєш, та й ходїм танцьовать. Бач, які бойкі дївчата з города понаходили.«
— Не хочу люльки, каже Василь; трохи́ не вона менї і завадила. Так щось нездорово! Або отсе до дому утїкати, або що. Кінчай тут за мене порядок.
»Цур йому, каже Левко: ще погуляймо. Мабути, чи нема тобі чого з очей? То проходись по вулицї, воно й минеть-ся; або йди лучше усього та подивись, як дївчата танцюють. Ну що́ вже Кубраківна вдрала, так там вже за всїх. Що́ за танцюра! Та й дївка, брат, важна! Коли-б до осени не втекла, то не мине моїх рук.«
Мов лихоманка стрепенула Василя; поблїд як полотно, та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти від журби. Він бо думав, що се його дївчину Левко вихваля; бо звісно, коли хто котру любить, то й дума, що вона і усїм така хороша і любязна здаєть-ся, як і йому. Послухав трохи чмелїв, далї схаменувсь і на хитрощі піднявсь; давай його випитовати.
»Де Кубраківна? каже, чи не та чорнява, що́ повна шия намиста з хрестами?« (се-б то Маруся.)
