душно в хатї, ви кажете: з очей; голодна, їсти просить, — з очей; наївшись, не хоче, — і то з очей; чи засьміялась, чи зажурилась, чи сїла, чи встала, — усе з очей, усе про все у вас очи. А що́ очи можуть зробити? Нїчого, дивлять ся собі на сьвіт божий, та й годї. Рукою чоловікові біду зробиш, а язиком ще й гіршу, а очи нїчому непривинні.
»А чому-ж баби, котрі знають, та й злизують і шепчуть? Як-би воно нїчого, то нїчого б і не робили, а то…«
— На те шепчуть і злизують, щоб таких дурників дурити, як ти і прочії. Потурай тільки їм: вони, пожалуй, раді, щоб тобі за все, про все шептати, аби-б грошики лупити. А хто що́ може чоловікові зробити, опріч Бога милосердного? Він нашле біду, Він і помилує; тільки молись і Його одного знай, а з тою бісовщиною, з ворожками та з знахурами не водись. Помолись, Насте, хоч лежачи, Богу, коли не здужаєш підвестись; і я таки помолюсь, то й гляди, що Маруся наша завтра зовсїм здорова буде. Мовчи ж, он — вона іде.
Маруся, зовсїм упоравшись і поприбиравши, розпитувала матїр, чого треба на містї купити, і узяла у батька скільки треба грошей, послалась на лаві, помолилась Богу, і зверх-усього вдарила три поклони, щоб вже більш не думати про Василя. Її так батько вчив: коли, каже, тобі чого треба, або журба тебе озьме, зараз до Бога. Вдар три поклони і проси, об чому тобі нужда, і жди певно від Нього милости. Він наш отець, Він зна, що́ кому і у якоє уремя послать.
От з такою думкою лягла Маруся. Так що́-ж? І сон її не бере. Те й дїло, що дума… та не об
