зоньками?… Ох бідонько моя!… Ох, горечко моє! Чого таки я на те весїльля ходила?…
Оттак-то бідна Маруся, не хотївши і споминати про Василя, тільки об нїм однім і думала і хоч-би тобі на часиночку очицями звела; плакала та журилась цїлїсїньку ніч. А й довга ніч у нас на клечальній недїлї? Вечірня зоря ще не погасне, а сьвітова вже й заньмаєть-ся; блисне Віз, та вже докотившись до сход сонця.
От і тепер. Тільки що зірочки засьяли у Бога милосердного на небесах, тільки що розсьвітились, та й то не зовсїм ясно а неначе скрізь серпанок, соловейко стих биля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вітерець заснув, і гілочки по садкам дрімаючи ледве-ледве колишуть ся; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цїдить ся і мов хто нищечком казку каже, що так і дрімаєть-ся, а то усюди тихесенько… Аж ось — недовго, зірочка покотилась, далї друга, третя — і поховались у синьому небі, мов у море канули, а прощаючись з землею трошки сплакнули… от від їх слїзоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестїла у аєрі — і прокинув ся вітерець, та й поколихав тихенько гілочки по садкам та по лїскам. От і попрокидались птичі самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками; тут зараз їх самчики, що́ биля них дрімали, попробурковались і з радощів — що настає впять божий день і вони будуть з своїми самочками лїтати, гратись, любитись, і що може яка і яєчко знесе — з таких то радощів заспівали своїх пісеньок, що́ рано й вечір хвалять Господа небесного, отця, милосердного як чоловікові, так усякому зьвірю, птицї, та й самій манюсїньцїй комашечцї, що й оком не вздриш.
