нашого Василя! не йде обідати.« Бо усякий раз вони його зоставляли у себе обідати. А Маруся? Маруся себе не тямила від радощів. Василь прийде, то вона вже найде місцечко, де з ним обо всїм тихенько переговорить і намилуєть-ся; а коли і без нього, то тільки й чує, що старі його вихваляють.
От дождались і Петра, розговілись.
На самого полу-Петра, так вже перед вечером, вбіга Настя в хату, аж задихавшись, та й кричить:
»Науме, Науме! либонь старости ідуть.«
— До кого?
»Та до нас, до нас; от вже у дворі. Сїдай швидче на лаву! А ти, Марусю, біжи хутко у кімнату, та вбирай ся.«
Маруся, як тільки почула про старостів, то що́ було у руках, усе попускала, і не стямить ся, що й робити, тільки дивить ся на матїр, а очицї як жар так і горять; а сама була румяна, а то почервонїла як калина. От мати мерщій пхнула її у кімнату, і стала її убирати у нову плахту і усе, що́ треба, по дївчачи.
За-тим ось стукнуло під дверю палицею тричі. Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягаєть-ся, підперізуєть-ся, а сам трусить ся, неначе з переляку, і каже собі нищечком: »Господи милосердний! дай моїй дочечцї доброго чоловіка; не за мої гріхи, а за її добрість пошли їй щастя.«
От вже стукнули і в-друге, теж тричі палицею.
Наум, одягшись зовсїм, ізмів із скатерти, що́ на столї, і посунувши хлїб, що́ завсегда ле-
