нас дочкою; та ще якою? Се не чоловік, се янгол сьвятий…«
— Ох, правда, дядечку… перебив йому Василь, а він його зараз зопинив і каже:
»Цить бо, Василю, мовчи та слухай, і не перебивай мене. Се ти, бачивши її очи або щоки і що вона во всїм собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її тїло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная; Бога небесного зна і любить, і боїть ся прогнївить його; нас шанує і бережеть-ся яко мога, щоб нї в чім нас не прогнївити. Жалослива не то що до чоловіка, та аж до манїсїнької комашечки. Худа нїякого і по духу не зна і боїть ся самої думки об нїм. Яка сама добра і незлобна, так і про усїх дума, усякому повірить, і Бог її сохранив, що вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на віки вішнії. Та й ти її сердешну збив було з панталику; знаю усе. Ох! гріх так робити!«
— Дядьку! обізвавсь було Василь.
»Мовчи, племіннику; ти роскажеш опісля. Такую-то дитину нам Бог милосердний дав; хоч я і батько їй, а не можу против правди казати. Що́-ж ми називаємо ся за родителї, щоб не думати об щастї свого дитяти? Я-ж кажу: коли-б вже і сяка і така, ну, так би й бить. А за її добрість, за її смирноту, покірність, треба їй такого мужика, щоб їй був як отець, щоб він її кохав, жаловав, щоб — не дай Бог! — коли і трапилось яке худо, чи дїлом, чи думкою, так він би її відводив, вчив би її на усе добре, не давав би її кому зря з'обиждати; а покірну та смирну, як вона, хто захоче, той і з'обидить. Чим нас Бог благословив у сїм сьвітї, чи худобинкою, чи ско-
