тинкою, усе тут би зостало ся зятеві, за-тим, що я хочу зятя, коли Бог благословить, узять до себе у прийми. Так се вже не чиє, як моє дїло, глядїти дуже пильно, щоб він був хазяїн добрий, щоб хоть-би вже не розтратив і не розтеряв, що́ від нас прийме, і щоб і її не довів нї до якої нужди; а коли Бог благословить дїточками, так щоб і їх до путя через науку довести і де-що і їм зоставить. Тепер скажи менї, Василю, не правду я кажу?«
— Правду, пан-отче, сьвяту правду ви говорите. Коли-б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сповнив, що́ ви тепер росказуєте.
»Не можно, Василю; не будеш ти їй таким мужом і хазяїном, як хочеш, бо се не від тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можно бути, і бачу свою Марусю, що зовсїм розум погубила полюбивши тебе… вона тепер рада за тобою хоч на край сьвіта, іще то Господь її не зовсїм покинув, а то думаю… крий Мати Божа! (аж скрикнув Наум і перехрестив ся). От по сьому-то, прошу тебе ласкою, та й приказую, як отець мого дитяти: покинь її, забудь, не ходи до нас і не знай її, хоч-би вона тобі де і повстрічалась. Не погубляй її і душі її, та й нас не пхай живих у яму, прошу тебе об сїм… (сказав і гірко заплакав) дай нам спокійно віку дожити і не доведи нас відвічати за неї на тім сьвітї!«
— Ти чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужом і хорошим хазяїном?
»Ти-ж менї росказував про себе. Ти сирота; у дядьків твоїх по два, по три сини, і ти з ними у одній сказцї. Сказка ваша девятидушна, дядь-
