тися у складі національної держави, тому організовувало загони самооборони та вступало в ряди Війська Польського, що воювало за включення цих земель до складу Польщі. Водночас був чималий відсоток поляків, які брали участь у діяльності радянських органів влади, служили в польських «революційних» військах та Червоній армії в Україні.
1920–21 ВУЧК провела викриття і розстріли діячів польського підпілля та тих, хто їм симпатизував, у Києві, Харкові, Одесі, Житомирі й ін. містах. Політика «коренізації» в УСРР 1920-х pp. дала змогу зберегти культурні надбання польського населення України. За переписом 1926, в УСРР було 476,4 тис. поляків. За постановою РНК УСРР 1925 в районах, де переважало польське населення, почали утворюватися польські національні сільради, більшість таких сільрад існувала в південних і західних областях УСРР. У цей час в Україні діяло 255 польських шкіл. 1925–32 в Житомирській окрузі (із 1926 — Вінницькій окрузі, з 1932 — у Київській області) існував польський національний район (центр — у с. Довбиш, перейменованому на Мархлевськ; нині селище Довбиш Баранівського р-ну Житомирської обл.). Серед поляків України велася активна пропаганда, що змальовувала Польщу «буржуазною» державою, режим Ю. Пілсудського — «фашистським». 1929 в СРСР розгорнувся рух проти «польського куркульства» та «агентів польського фашизму», 1935 закрито польські школи. Із кінця 1920-х pp. посилився еміграційний рух польського населення УСРР до Польщі, що через заборони влади набував нелегальних форм. У 1930-ті pp. поляки УСРР/УРСР постраждали від масових репресій радянської влади: втрати від «польської операції» НКВС 1937–38 — 150 тис. поляків СРСР. Жертвами репресій стали також сотні польських ідейних комуністів (у т. ч. 1-й секретар ЦК КП(б)У С. Косіор). На 1939 число поляків в Україні зменшилося до 357,7 тис. осіб.
У Західній Україні міжвоєнного періоду поляки користувалися правами титульної нації. 1920–23 польські уряди з метою посилення польської присутності та боротьби з національними рухами проводили політику колонізації («осадництва») східних воєводств, зокрема надавали землі малозаселених теренів Волині й Галичини солдатам та бажаючим цивільним (7,3 тис. осіб).
У період Другої світової війни польське населення України зазнало величезних втрат. Поляки воювали 1939–45 у складі Війська Польського, Червоної армії, підпільних збройних формувань, 1-ї Польської армії на території України. Після включення Західної України до УРСР здійснювалася політика, спрямована на усунення поляків з усіх сфер суспільнополітичного життя Галичини та Волині. За період від лютого 1940 до нападу Німеччини на СРСР власті провели 4 депортації польських колоністів, чиновників, військових, біженців до Сибіру та Центральної Азії.
