Жебраки мають вигляд безумних.
На їх спинах, наче тягар,
А шапки з історичних болот,
І стоять вони скрізь по шляхах,
Коли вітер гуляє в негоду.
Вони повагом йдуть,
— Ті, що завше несуть
В наболілих серцях отруту —
З невідомих країн в небуття.
Це каліки, пошарпані вовком,
Кульгаві, криві, безокі,
І їх костури це бовкало
Дзвонів нещастя,
Що дзвонять про смерть на землі.
Це обідраний люд
З голими литками.
Сльозами, стражданням і брудом,
Охлялий душею й тілом
До нитки.
Коли ж падають врешті
Від жадоби й голоду
І жене їх, неначе вовків,
Вечір
У нетрі далеких дір,
А роспука стомлених плеч,
Старіша від моря,
Відбивається в їхніх очах, наче гори.
І ніяка рука, ніколи
— О, пальців печальних блідь! —
Не посміє, для їх же спокою,
Заплющить
В останній пітьмі.
