Прийшовши домо̂вь о̂нъ сейчасъ запытавъ, що робитъ Готлибъ?
— Спитъ єще, — о̂дповѣла служниця.
— А не встававъ за той часъ?
— Нѣ, не встававъ.
— Ну, то добре, — проворкотавъ Германъ и по̂шовъ до свѣтлицѣ, въ котро̂й находила ся каса и и де мала о̂дбувати ся выплата. Була то не обширна по просту уладжена и майже зовсѣмъ не пристроєна свѣтлиця. На серединѣ стоявъ сильный дубовый сто̂лъ, попри стѣны лавки, коло стола пара крѣселъ, а въ кутѣ желѣзна, Вертгаймовска каса. Германъ казавъ собѣ сюда знести свои рахункови̂ книжки и поволи перебиравъ въ нихъ, выписувавъ яки̂сь цифры на чистый аркушь паперу, часомъ кинувъ перо, походивъ вдовжь и повперекъ свѣтлицѣ, воркотячи та рахуючи по̂дъ носомъ, и зновъ бравъ ся до книжокъ та до пера.
Смеркло ся. Надо̂йшовъ вѣрникъ и за нимъ лавою привалили робо̂тники. Всѣ нынѣ говорили богато, — шумъ и гамо̂ръ филею люнувъ до тихои хаты. Вѣрникъ почавъ зъ Германомъ розмову про тыждневу роботу. О̂нъ нынѣ такожь бувъ розмовный и веселый. Се бувъ чоловѣкъ о̂дъ молоду выхованый на чужо̂й ласцѣ, о̂дъ молоду прибиваный и давленый, котрый весь сво̂й вѣкъ проживъ чужою волею и въ котрого не було нѣ своєи думки, и нѣ навѣть (бодай на видъ) своєи утѣхи та своєи журы. Щастє єго пана тѣшило єго якъ власне, хоть сеся утѣха не выплывала зъ якогось тамъ привязаня або зъ якоись любови до Германа. Германъ не бувъ єму нѣ своякомъ, нѣ добродѣємъ, нѣ нѣчимъ, — о̂нъ плативъ єму за надзорованє такъ само скупо, якъ другимъ за роботу, —
