а вѣрникъ чувъ се дуже добре и при нагодѣ не мо̂гъ здержати ся, щобъ часомъ не потягнути до своєи норы деякого кусничка зъ богатои трапезы свого пана. Але при всѣмъ то̂мъ о̂нъ тѣшивъ ся єго нынѣшнымъ щастємъ, не роздумуючи чому и за що. Се вже стало ся єму другою натурою.
— Матѣю, Матѣю, — кликнувъ вѣрникъ, по̂дхиливши дверѣ, ведучи̂ до сѣней, — Матѣю, ходи-но сюды, — панъ кличутъ, — а швидко!
Матѣй, старый ро̂пникъ, бувъ нынѣ важна особа мѣжь ро̂пниками. Цѣла ихъ товпа, стоячи въ сѣнехъ и ждучи, поки закличутъ за чергою до выплаты, обступила єго и Митра, слухаючи ихъ оповѣданя про небо̂жчика По̂вторака, котрого кости нынѣ выдобуто.
— Говорѣтъ собѣ, що хочете, — ко̂нчивъ о̂нъ свою бесѣду и сидячи на порозѣ, пикавъ файчину на коротко̂мъ цибусѣ, — говорѣтъ що хочете, а я кажу все, що бѣдному Иванови хтось прислуживъ ся!… Якъ мя ту видите!
— Якъ то може бути? заганули довкола ро̂пники.
— Я вже знаю, що говорю, — о̂дповѣвъ Матѣй, сплюнувши.
— Ба, але хтожь бы то такій? спытали ро̂пники. Хиба небо̂жчикъ що завинивъ кому?
— Ей, де тамъ завинивъ, — о̂дозвавъ ся Митро, що стоявъ побо̂чь Матѣя, опертый о одвѣрокъ, — але хотъ бы чоловѣкъ и святый бувъ, а вороги найдутъ ся. Чи то нынѣ за ворога тяжко?…
— Кобы такъ за що друге, якъ за лихого чоловѣка, о̂дозвало ся ко̂лька голосо̂въ.
— Матѣю, ходѣтъ сюды — закликавъ вѣрникъ по̂дхиливши дверѣ. Але Матѣй сидѣвъ недвижно, пи-
