— Та Бонс не бомре!.. Я його фрятуйть…
— Ви самі довго не витримаєте, якщо трохи не поспите, а хто тоді вас заступить? Бо треба ж потурбуватись про пана Понса, давати йому пити, готувати ліки…
— Ах, це прафта!.. — сказав німець.
— Я думаю прислати вам пані Кантіне, це славна й чесна жінка, — вів абат Дюплянті.
Подробиці його громадських обов'язків до померлого приятеля так приголомшили Шмуке, що йому схотілося померти вкупі з Понсом.
— Це дитина, — сказав доктор абатові.
— Титіна!.. — машинально повторив Шмуке.
— Зараз я побалакаю з пані Кантіне й пришлю її, — сказав вікарій.
— Не турбуйтесь, — відповів доктор, — вона моя сусідка, а я зараз іду додому.
Смерть це ніби невидимий убійник, з яким змагається мрущий; в агонії він дістає останні вдари й пробує від них відбиватись. Понс дійшов уже до цієї останньої сцени, він застогнав і закричав. Зразу ж до його ліжка підбігли Шмуке, абат Дюплянті й Пулен. Зненацька Понс, діставши в життьовість свою останню рану, що перетинає зв'язок тіла й душі, здобув на якусь хвилину довершеного спокою, що йде за агонією, опритомнів із смертельною ясністю на обличчі й глянув на всіх, мало не посміхаючись.
— Ах, доктор, я дуже мучився, але ваша правда мені краще… Спасибі, пан-отче; я думав, де це Шмуке!..
— Шмуке з учорашнього вечора не їв, а зараз уже четверта година! Коло вас тепер нікого немає, а панію Сібо небезпечно було б кликати…
— Вона на все здатна, — сказав Понс, виявляючи весь свій жах від імени Сібо. — Це правда, Шмуке потрібен хтось чесний.
— Ми вдвох із абатом подумали… — сказав тоді Пулен.
— Ах, спасибі, — сказав Понс, — я про це не думав.
— І він пропонує вам пані Кантіне…
— А, наймачку стільців! — скрикнув Понс. — Атож, це чудова людина.
