— Наш бідний хворий, — мовив Пулен, — б'ється вже в обіймах смерти. За кілька годин він сконає; ви, певно, пришлете священика, щоб пильнував над ним уночі. Але якраз час закликати до Шмуке пані Кантіне та ще якусь жінку на чорну роботу — він не здібен зараз ні про що думати, я боюся за його розум, а в помешканні є цінності, які можна звірити тільки на чесних людей.
Абата Дюплянті, доброго й достойного священика, довірливого й нелукавого, вразила правдивість докторових зауважень; до того ж, він вірив у порядність квартального лікаря; тож він кивнув Шмуке, щоб до нього підійшов. Шмуке не міг зважитись покинути руку Понса, що корчився й чіплявся за його руку, ніби падав у безодню й хотів за будь-щось ухопитись, аби в неї не шугнути. Та, як відомо, мрущі підпадають галюцинації, тому й хапаються за все, як погорілі, що силкуються витягти з пожарища свої найцінніші речі, і Понс покинув Шмуке, схопився за ковдру й судорожно зібгав її на собі.
— Що ви робитимете самі, коли приятель ваш помре? — сказав пан-отець німцеві, що тепер до нього пішов. — Пані Сібо при вас немає…
— Це страхіть, фона впила Бонса! — сказав він.
— Та вам же треба когось, — сказав доктор Пулен, — треба ж уночі тіло доглядати.
— Я сам тогляну, я путу молійтись! — відповів безневинний німець.
— Треба й їсти!.. Хто вам тепер зварить? — сказав доктор.
— Мені іша неф голова! — наївно відповів Шмуке.
— Але ж треба заявити з свідками про смерть, — сказав Пулен, — треба обмити тіло, зашити в саван, треба замовити похорон, треба годувати доглядачку й священика, що пильнуватиме над тілом — хіба ви все це самі зробите?.. Не як собаки ж люди вмирають у столиці культурного світу!
Шмуке перелякано розплющив очі й на мить немов остовпів.
