із ним до мерії засвідчити Понсову смерть. У Парижі скрізь і всюди почувається нерівність умов — у країні сп'янілій від рівности. Цей непорушний порядок речей виявляється навіть у смерті. По багатих родинах якийсь родич, приятель чи повірений звільняє страдників від цих жахливих подробиць, але народ, безпорадні пролетарі несуть тут, як і в розподілі податків, увесь тягар лиха.
— Ах, не дурно ви за ним шкодуєте, — сказав Ремонанк на скаргу, що вирвалась у нещасного мученика, — він був дуже гарний та чесний, він полишив чудову колекцію, та чи знаєте, пане, ви ж чужинець і багацько клопоту матимете, бо всі скрізь кажуть, що ви Понсів спадкоємець.
Шмуке не слухав; його горе було близьке до божевілля, душа, як і тіло, має свій правець.
— І добре ви зробите, коли візьмете собі порадника, ходатаря.
— Котатаря! — машинально проказав Шмуке.
— Побачите, що вам треба когось узяти. На вашому місці, я взяв би людину досвідчену, відому в кварталі, певну… В своїх дрібних справах я звертаюся до пристава… Табаро… Коли дасте доручення його діловодові, то не матимете жодного клопоту.
Ця пропозиція, навіяна від Фрезьє та між Ремонанком і Сібо погоджена, запала Шмуке в пам'ять, бо хвилинами, коли горе заморожує, мовляв, душу й припиняє її працю, пам'ять сприймає всі відбитки, що випадково в неї потрапляють. Шмуке, слухаючи Ремонанка, дивився на нього такими нерозумними очима, що тандитник уже нічого йому не казав.
— Коли він буде такий йолоп, як зараз, — подумав Ремонанк, — то я зможу купити все надіб'я, що на горі, за сто тисяч франків, якщо воно йому потрапить… — Ось і мерія, пане.
Ремонанк повинен був зсадити Шмуке з візника під руки й провести його в бюро запису актів громадянського стану, де Шмуке потрапив на весілля. Він мусів зачекати черги, бо випадково, як це в Парижі часто буває, урядовець мав скласти аж п'ять чи шість актів
