Тамаро — юнак, що готувався на пристава. У молодости є дивні прикмети — вона не лякає. Юнак, на прізвище Вільємо, сів коло Шмуке і перечекав хвилинку, раніш як заговорити. Ця обережність дуже зворушила Шмуке.
— Я діловод пана Табаро, пане, — сказав він. — Мені доручено від нього пильнувати ваших інтересів та поклопотатись похоронами вашого приятеля… Чи погоджуєтесь ви?
— Фі не фрятуйть мені шиття, по шити мені фже не тофго, але тасте мені збокій?
— О, вас ніщо не турбуватиме, — відповів Вільємо.
— Караст, що трепа тля цього сробійть?
— Підпишіть ось папірця, що ви призначаєте пана Табаро на свого повіреного в справах спадщини.
— Караст, тавайть! — сказав німець, бажаючи зразу підписати.
— Ні, я повинен вам його прочитати.
— Шітайть!
На читання цього загального доручення Шмуке не звернув найменшої уваги й підписав його. Юнак узяв розпорядження про похорон, купівлю дільниці, де німець також хотів бути похований, і про панахиду, сказавши йому, що більш ніхто його не турбуватиме й не проситиме грошей.
— Са зпокій я таф пи фсе, що маю, — сказав нещасний і знову став навколішки перед тілом свого приятеля.
Фрезьє тріюмфував — спадкоємець тепер не міг і на крок вийти з кола, де він замкнув його за допомогою Соваж та Вільємо.
—Немає такого горя, щоб сон його не переміг. Тож наприкінці дня Соваж застала Шмуке, що він спав долі коло ліжка з Понсовим тілом; вона понесла його й по-материнськи поклала в ліжко, де німець проспав аж до полудня. Коли Шмуке прокинувся, тобто коли після спочинку знову своє горе усвідомив, тіло Понсове вже стояло коло ґанку в катафалку, на який мають право похорони за третьою клясою; тож він марно шукав приятеля в помешанні, що видавалось
