йому безмежним і де він знайшов тільки страшні спогади. Соваж, що порядкувала Шмуке як годувальниця немовлям, присилувала його поснідати перед тим, як іти до церкви. Поки бідна жертва силкувалася їсти, Соваж із голосінням, гідним пророка Єремії, зауважила йому, що він не має чорного фрака. Під доглядом Сібо ґардероб Шмуке, як і обід його, перед Понсовою хворобою дійшов до найпростішого складу — до двох пар штанів та пари сурдутів!..
— Чи не збираєтесь ви отак іти на панові похорони? Це несвітська річ, нас по всьому кварталі ганьбитимуть!…
— А як же мені йти?
— Та в жалобі ж!..
— Ф шалопі!..
— Пристойність…
— Брістойність!.. Я блюю на фсі ці турниць! — сказав бідолаха, дійшовши останньої межі розпачу, до якого горе може штовхнути дитячу душу.
— Що за невдячна тварина, — сказала Соваж до добродія, що раптом з'явився в помешканні й загнав дрожу на Шмуке.
Урядовець цей був у розкішному чорному фраку, чорних штанях, чорних шовкових панчохах, у білих чохлах, з срібним ланцюжком та медалею, в білій серпанковій дуже пристойній краватці та в білих рукавицях; цей офіційний тип, пристановлений до громадського горя, тримав у руці ознаку своєї професії — чорну паличку, а під пахвою трикутній канелюх з трикольоровою кокардою.
— Я церемоніймайстер, — тихо заявив він.
Звикнувши щодня керувати похоронами та бачити родини в тому самому, справжньому чи вдаваному, горі, він, як і всі його колеги, говорив тихо й лагідно; був скромний, ввічливий, пристойний, як статуя духа смерти. На його слова Шмуке так затремтів, ніби побачив ката.
— Ви, пане, син, брат чи батько небіжчика?.. — спитав він.
— Я йому фсе це й пільше… я його бриятель!.. — промовив Шмуке крізь гарячі сльози.
