— Ви спадкоємець — запитав церемоніймайстер.
— Спаткоємець?.. — проказав Шмуке. Мені то фсього пайтуже.
І Шмуке знову схилився в невимовній скорботі.
— Де ж родичі, друзі? — спитав церемоніймайстер.
— Ось фоні фсі! — скрикнув Шмуке, показуючи на картини та рідкощі. — Фоні ніколи не мучілі мійо пітні Бонс!.. Оце фсе що фін ліпиф крім мене!
— Він, пане, божевільний, — сказала Соваж церемоніймайстрові. — Не варт його й слухати.
Шмуке сів і знову прибрав нерозумного вигляду, машинально втираючи сльози. О цю хвилину з'явився Вільємо, діловод пана Табаро, і церемоніймайстер, пізнавши того хто замовляв похорон, сказав йому:
— Ну, пане, час рушати, мари приїхали… Але рідко коли доводилось мені бачити такий похорон. Де ж родичі, друзі?..
— У нас не було часу, — відповів Вільємо — Пан у великому горі й ні про що не подумав… Та й родичів є тільки один…
Церемоніймайстер співчутливо глянув на німця, бо цей експерт у справах горя чудесно вмів відрізняти справжнє від фалшивого, й підійшов до Шмуке:
— Бадьоріться, добродію!.. Подумайте про те, щоб ушанувати пам'ять вашого приятеля.
— Ми забули розіслати запрошення, але я потурбувався послати кур'єра до президента де-Марвіль, єдиного родича, про якого я згадував… Друзів немає… Не думаю, щоб прийшли співробітники театру, де небіжчик був за диригента… Але пан, здається, є єдиний спадкоємець.
— Тоді він повинен іти попереду, — сказав церемоніймайстер. — У вас немає чорного фрака? — спитав він, дивлячись на одежу Шмуке.
— Я фесь у шорному ф середина!.. — разющим голосом промовив бідний німець. — У такому шорному, що змерть у мені шую… Пог з ласка сфоєї с'єднай мене з бриятель уф одна томовина, я потякуй тільки йому.
Він склав руки.
