— Я вже не раз казав нашій управі, — Звернувся церемоніймайстер до Вільємо. — Вона запровадила багато поліпшень, а ще треба мати й гардеробню, щоб наймати спадкоємцям костюм… щодень робиться потрібніше… Та коли він спадкоємець, то мусить надіти жалібного плаща… ось я з собою маю — він так у нього загорнеться, що ніхто не примітить непристойности його костюма… Підведіться, будь ласка, — сказав він Шмуке.
Шмуке підвівся, але захитався на ногах.
— Підтримайте його, — сказав церемоніймайстер діловодові, — ви ж його уповноважений.
Вільємо взяв Шмуке під руку, а церемоніймайстер витяг широкого й жахливого чорного плаща, що надівають на спадкоємців у дорогу від дому до церкви, прив'язуючи його під підборіддям чорними шовковими шнурками.
І Шмуке прибрано в спадкоємця.
— Тепер у нас великі труднощі виникають, — сказав церемоніймайстер. — Нам треба замістити чотири китиці покрова… Якщо нікого немає, то хто ж його нестиме? Вже половина на одинадцяту, — сказав він, глянувши на годинника. — Нас чекають у церкві.
— А, от і Фрезьє! — дуже необачно скрикнув Вільємо.
Але цього признання до змови нікому були підслухати .
— Хто це такий? — спитав церемоніймайстер.
— О, це від родичів.
— Від яких родичів?
— Від обділених. Це вповноважений пана президента Камюзо.
— Гаразд! — задоволено промовив церемоніймайстер. Тепер у нас хоч на дві китиці люди є, ви на одну, а той на другу.
Церемоніймайстер, радіючи, що замістив дві китиці, взяв дві розкішні пари білих замшових рукавиць і ґречно подав їх Фрезьє та Вільємо.
— Ви ж погодитесь, панове, нести покрова?… — сказав він.
