Фрезьє, добірно вдягнений геть у чорне з білою краваткою, нагонив дріж своїм офіційним виглядом, а в голові його роїлось безліч проєктів.
— Залюбки, пане, — відповів він.
— Якби нам ще тільки двох знайти, — сказав церемоніймайстер, — то було б на всі чотири китиці.
На цю хвилину нагодився невтомний фактор дому Соне, а за ним одним-одна людина, що згадала Понса й схотіла віддати йому останню шанобу. Це був театральний служник, що розкладав у оркестрі партитури по пюпітрах; Понс, знаючи, що в нього родина, давав йому щомісяця п'ять франків.
— А Добінар (Топінар)!.. — скрикнув Шмуке, пізнавши служника. — Ти люпійш Бонса…
— Та я, пане, щодня вранці приходив довідуватись…
— Щодня! Пітні Добінар!.. — сказав Шмуке, потискуючи сторожеві руку.
— Але мене, мабуть за родича мали й приймали дуже кепсько! Я казав, що з театру й прийшов провідати пана Понса, а мені сказали, що знають ці штуки. Я хотів побачитися з нашим бідним хворим, але мене й разу не пустили.
— Пітла 3іпо!.. — сказав Шмуке, притиснувши мозолисту служникову руку до свого серця.
— Пан Понс був чудо, а не людина. Щомісяця давав мені сто су… знав, що в мене трійко дітей і жінка. Жінка моя в церкві.
— Я потілю з топою сфій хліп! — скрикнув Шмуке від радощів, що бачить коло себе людину, яка любила Понса.
— Чи не будете ласкаві тримати китицю? — спитав церемоніймайстер. — От і четверо вже.
Церемоніймайстер легко переконав фактора дому Соне тримати китицю, а надто коли показав чудову пару рукавиць, що за звичаєм мали йому лишитись.
— Вже за чверть одинадцята!. Конче треба рушати… церква чекає, — сказав церемоніймайстер.
І всі шестеро вирушили сходами.
— Замкніть гаразд помешкання й не виходьте ні куди, — сказав жахливий Фрезьє обом жінкам, що стояли
