на площадці, — а надто коли ви хочете лишитись тут за доглядачку, пані Кантіне. Ха, ха, це ж по сорок су щодня!..
Випадково, хоч це й не виїмково в Парижі, коло ґанку стояло два катафалки, отже й два похорони було: небіжчика-дверника Сібо та Понсів. До блискучого катафалка приятеля мистецтв ніхто не підходив засвідчити свого чуття, а коло тлінних зостанків дверника юрмились сусідські дверники й кропили їх свяченою водою. Цей контраст поміж натовпом, що збігся на похорон Сібо, та самотністю, в якій Понс був, ще збільшився на вулиці, де за Понсовою труною йшов сам-один Шмуке, якого підтримував похідник, бо спадкоємець щокроку спотикався. З Нормандської до Орлеанської вулиці, де церква Сен-Франсуа, обидва походи сунулись між двома живоплотами цікавих, бо, як казано вже, в цьому кварталі все обертається в подію. Звертали увагу на пишні білі мари з щитом, де вишито велике „П“, і що за ними одна тільки душа йде, а за простими марами останнього розряду суне величезна юрба. На щастя, Шмуке вкрай спантеличився від народу по вікнах та від стовпища роззяв, так що нічого не чув і бачив це збіговисько тільки кріз завісу сліз.
— А, та це клацун… — сказав хтось. — Музика, знаєш?
— А хто ото покрова несе?
— Хто ж? Комедіянти!
— Глянь, ось похід бідолашного Сібо!.. Ще на одного трудящого менше стало, лихо та й годі!
— Він із хати ніколи не вилазив!
— Не понеділкував ніколи.
— Жінку свою любив!
— Ото ще нещасна!
Ремонанк ішов за марами своєї жертви й приймав вислови співчуття за смерть свого сусіди.
Обидва походи прибули до церкви; тут Кантіне в спілці з швайцаром вжив заходів, щоб Шмуке не турбували старці, бо Вільємо пообіцяв спадкоємцеві, що той матиме спокій, і сам, пильнуючи свого клієнта,
