сплачував усі видатки. Юрба, що йшла за вбогими марами Сібо, провела їх аж до кладовища. По виході з церкви до Понсового походу під'їхало чотири жалібні екіпажі — один про духовенство, решта троє про родичів; але з них потрібен був тільки один, бо фактор дому Соне пішов з панахиди попередити пана Соне, що похід вирушає і щоб він подав єдиному спадкоємцеві малюнок та кошторис пам'ятника, коли той виходитиме з кладовища. Фрезьє, Вільємо, Шмуке й Топінар сіли всі в один екіпаж. Решта двоє все таки не вернулись до управи, а поїхали впорожні на Пер-Ляшез. Порожні екіпажі отак їздять частенько. Коли небіжчики не тішаться відомістю й не притягують до себе публіки, тоді екіпажів завжди буває забагато. Небіжчик повинен зажити великої любови, щоб у Парижі, де кожен радий був би мати в добі двадцять п'яту годину, за ним пішов би аж до кладовища родич або приятель. Але візники втратять „чаркові“, коли не виконають свого обов'язку. Тож повні чи порожні, а екіпажі їдуть до церкви, на кладовище й звідти до дому небіжчикового, де візники правлять на чарку. Годі й уявити, скільки людей мають із смерти пожиток. Нижче духовенство, старці, похідники, візники, копачі — всі ці губчасті натури набрякають, поринувши в жалібні мари. З церкви, де спадкоємця на виході обпала зґрая жебраків, від швайцара зразу ж ускромлена, аж до Пер-Ляшез бідолашний Шмуке йшов, мов злочинець із суду на Ґревську площу. Він ніби сам себе ховав, тримаючи в своїй руці руку Топінара, — єдиного, хто почував у серці справжній жаль за Понсову смерть. Топінар був надзвичайно зворушений честю, що йому доручили нести покров, був радий, що їде екіпажем, що дістав пару рукавиць, і починав убачати в Понсових похоронах один із видатних днів свого життя. А приголомшений горем Шмуке, спираючись на руку, за якою почував серце, дозволяв везти себе, достоту як телята ті, що їх возом везуть на бойні. Спереду в екіпажі сиділи Фрезьє та Вільємо. Хто мав нещастя проводити багацько рідних на поле спочинку, той знає, що всяке лицемірство зникає під
