порозуміюся. Треба показати духівницю президентові, а потім віддати до суду“. Тоді я його попросила, щоб прислав сюди пана Вільємо, як тільки зможе. Не турбуйтесь, добродію, знайдуться люди й на ваш захист. Поскубти вас не вдасться! У вас є один зубатий! Пан Вільємо покаже їм, де їхнє місце! А я вже полаялась із тією лякудрою Сібо — дверниця, бач, пожильців береться судити, каже вона, що ви вкрали в спадкоємців майно, що ви пана Понса під замком держали, підбили його на своє, а він, каже, божевільний був. Тоді й я їй, гадюці, не стерпіла: „Ви, кажу, злодійка й мерзота, потягнуть вас до суду, що ви панів своїх обікрали…“ Вона й підкрутила…
— Чи не бажаєте ви, пане, — сказав секретар, підходячи до Шмуке, — бути присутній, як накладатимуть печаті в кімнаті небіжчика?
— Ропіть що снайте, — сказав Шмуке. — Тайте мені збокіно фмерти…
— Вмерти кожен має право, — сміючись, відповів секретар. — Спадщина, це наша найкраща справа. Але рідко коли доводилось бачити, щоб єдиний спадкоємець та слідком за заповідачем у могилу йшов.
— А я піту, — сказав Шмуке, що після стількох ударів почував у серці нестерпучу муку.
— А, ось і пан Вільємо! — скрикнула Соваж.
— Бане Фільємо, — мовив бідний німець, — заступайть мене…
— Зараз, — сказав діловод. — Можу вас повідомити, що духівниця цілком поправна й безперечно буде затверджена в суді, який і введе вас у посідання… Матимете чудовий достаток.
— Я чутові тостаток! — скрикнув Шмуке в розпачу, що його підозрюють у корисливості.
— А що це там робить суддя з свічками та стрічками? — спитала Соваж.
— Печаті накладає… Ходімо, пане Шмуке, ви маєте право при тому бути.
— Ні, йтіть сам…
— Та навіщо ж печаті, коли ви в себе вдома й коли все тут ваше? — сказала Соваж, пробуючи на свій лад, по-жіночому тлумачити право.
