й Соваж вільно впустили. Перші дві були мировий суддя Вітель із своїм секретарем, а третій Фрезьє, що виглядав ще сухішим і лихішим, бо зазнав гіркого розчарування, довідавшись за існування поправної духівниці, що касувала могутню зброю, яку він так зухвало викрав.
— Ми прийшли, пане, — лагідно звернувся суддя до Шмуке, — накласти печаті…
Шмуке полохливо глянув на них, немов до нього по-грецьки звернулись.
— Ми прийшли на заяву адвоката Фрезьє, вповноваженого пана Камюзо де-Марвіля, спадкоємця свого кузена небіжчика Понса… — додав секретар.
— Колекція там, у великій залі та в спальні покійного, — сказав Фрезьє.
— Ну ходімо. Пробачте, пане, снідайте, будь ласка, — сказав суддя.
Наскок трьох чорних людей нагнав на бідного німця льодового жаху.
— Ви зрозуміли, пане, — сказав Фрезьє, скинувши на Шмуке отруйним поглядом, що гіпнотизував його жертов, як павук муху, — добитися на свою користь духівниці, при нотарі складеної, і повинні були чекати опору з боку родини. Родина не дозволить чужинцеві без боротьби обібрати себе, і ми це побачимо, пане, хто переможе: шахрайство, підступ чи родина!… Яко спадкоємці, ми маємо право вимагати, щоб накладено печаті, вони будуть накладені, і я хочу доглянути, щоб цей охоронний акт був виконаний, якнайсуворіше. Так воно й буде.
— Боше мій, боше мій! Чим я прогніфиф непо? — промовив простодушний Шмуке.
— Про вас багато балакають у будинку, — сказала Соваж. — Приходив тут, коли ви спали, низенький юнак, геть у чорному — ледащо, діловод пана Ганекена, і настернявся з вами побалакати; та ви ж спали, ще й стомлені вкрай були вчорашньою церемонією, так я сказала йому, що ви дали вповноваження панові Вільємо, діловодові Табаро, і коли справи які має, то хай до нього йде. „А, тим краще, сказав той молодик, з ним я
