— Пане…
— Ти хочеш плутатись у справи, до спадщини тобі діло!.. Та тебе ж нещасного, як яйце роздушать! Мене підтримує його ясновельможність граф Попіно, людина розумна й міцна на вдачу, якого король мав мудрість знову покликати до своєї ради… Цей державний діяч, цей високий політик — я кажу за графа Попіно, — одружив свого старшого сина з дочкою президента Камюзо, одного з найзначніших і найшановніших представників вищого судового урядництва, одного з світочів суду. Знаєш суд? Так от, він є спадкоємець свого кузена Понса, колись нашого дириґента, на похорон якого ти сьогодні вранці ходив. Я не ганю, що ти пішов віддати бідоласі останню шану… Але не бачити тобі своєї посади, якщо ти плутатимешся в справи достойного пана Шмуке, якому я бажаю всього найкращого, але в якого почнуться з Понсовими спадкоємцями делікатні справи… А що німець цей для мене мало що важить, а президент та граф Попіно важать багато, то я й раджу тобі покинути достойного німця, хай він сам із своїх справ викручується. У німців є свій окремий бог, і тобі нема що до нього в помічники йти! Слухай, лишайся служником!.. Кращого не вигадаєш!
— Зрозумів, пане директор, — приголомшено відповів Топінар.
Шмуке, що сподівався другого дня побачити бідного служника, єдиного хто оплакував Понса, втратив таким чином заступника, що випадок послав йому. Другого дня нещасний німець відчув, прокинувшись, незмірність своєї втрати, коли побачив порожнє помешкання. Вчора й позавчора події та клопіт створювали круг нього хвилювання, що розважало очі. Але тиша, що настає після того, як приятель, батько, син чи кохана жінка лежить уже в домовині, похмура й холодна тиша наступного дня буває жахлива, вона крижана. Його непереможно потягло до Понсової кімнати, але бідолаха не міг витримати її вигляду, вийшов і вернувся до їдальні, де пані Соваж накривала йому сніданок. Шмуке сів, але не міг нічого їсти. Раптом голосно забряжчав дзвінок, і з'явились три чорні постаті, яких пані Кантіне
