— Добре, добре, побачимо! Ми не продамо, — сказав Фрезьє, — або продамо в Лондоні!
— Знаємо Лондон! — сказав Ремонанк. — Там пан Маґус у такій самій силі, як і тут.
— Прощайте, пані, візьмусь розплутувати ваші грішки, — сказав Фрезьє, — звичайно, коли ви мене не слухатимете, — додав він.
— Злодюжка!..
— Бережіться, — сказав Фрезьє, — я буду мировим суддею.
Вони розійшлися з погрозами, яких значіння обоє добре розуміли.
— Дякую, Ремонанку! — сказала Сібо. — Бідній вдові так потрібно мати оборонця.
Коли десятої години ввечері Ґодісар викликав до свого кабінету оркестрового служника. Ставши біля каміна, Ґосідар прибрав наполеонівської постави, яку засвоїв собі, відколи почав керувати акторами, танцівниками, статистами, музикантами, машиністами й мати справу з авторами. Звичайно він закладав праву руку за жилета, тримаючись нею за ліву шлейку, а голову одвертав трохи вбік і дивився в просторінь.
— А, Топінаре, ви що, ренту маєте?
— Ні, пане.
— Так, виходить, шукаєте кращої посади? — спитав директор.
— Ні, пане… — відповів служник, збліднувши.
— Що за чорт! Твоя жінка капельдинеркою в першому ярусі… Я тримаю її з пошани до свого зруйнованого попередника… Тебе я взяв чистити вдень лямпи за лаштунками, нарешті приставив тебе до партитур. Та це не все! Ти маєш двадцять су від вистави, коли виходиш страхіттями й командуєш чортами в пеклі. На цю роботу всі служники ласі, тобі заздрять, друже, в театрі, де в тебе є вороги.
— Вороги!.. — сказав Топінар.
— У тебе троє дітей, старший грає дитячі ролі й одержує п'ятдесят сантимів від вистави!..
— Пане…
— Дай но сказати… — грізно мовив Ґодісар. — І в такому становищі ти хочеш покинути театр…
