Струни/Том 1/Про побіг трьох братів із Азова

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Струни. Том 1 під ред. Богдан Лепкий
Про побіг трьох братів із Азова
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Про побіг трьох братів із Азова.
І.

 Як із землі турецької,
 Да з віри бусурманської,
Із города із Озова не пили-тумани вставали.
 Тікав повчок:
 Малий-невеличок,
 Тікало три братіки рідненькі,
 Три товариші сердешні,
 Два кінних, третій піший піхотинець.
 За кінними біжить-підбігає,
 Чорний пожар під білі ноги підпадає,
 Кров сліди заливає, —
 За стремена хватає,
 Словами промовляє:
 «Браттє миле, браттє любе!
 Хоть один ви милосердіє майте,
Опрани кульбаки, добич з коней скидайте,
Мене, брата піхотинця, міждо коні беріте,
 Хоч милю верст увезіте
 І доріженьку укажіте.
 Нехай я буду знати,
Куди за вами в городи християнські з тяжкої неволі втікати!».
 То старший брат згорда словами промовляє:
 «Чи подобенство, мій брате,
Щоб я своє добро турецьке на шляху покидав,
 Тебе, труп, на коня брав?
 Одначе ми семи не втечемо,
 Ні тебе не ввеземо.
Будуть Кримці та Нагайці, безбожні бусурмани,
Тебе, пішого піхотинця на спочинках минати,
 А нас будуть кіньми доганяти
 І назад у Туреччину завертати».

То брат піший-піхотинець за кінними, біжить підбігає,
 Чорний пожар під білі ноги підгортає,
 Словами промовляє:
 «Браттє любе, браттє миле!
 Хоч один-же ви милосердіє майте,
 Назад коней завертайте,
 З піхов шаблі виймайте,
Мені, брату меншому, пішому-піхотинцю, з пліч голову здіймайте,
 У чистому полі поховайте,
 Звіру птиці на поталу не подайте!».

То брат старший згорда словами промовляє:
 «Чи подобенство, брате, тебе рубати?
 Одначе шабля не візьме,
 Рука не зведеться,
 Серце не осмілиться.
 Тебе рубати!
 А як ти жив-здоров будеш,
 Сам у землі християнські увійдеш».

То брат найменший, піший піхотинець за кінними біжить-підбігає,
 Словами промовляє:
 «Браттє миле, братте любе!
 Хоч один же ви милосердіє майте,
 Будете до тернів, до байраків прибігати,
 Так у боки забігайте,
 Віти тернові рубайте,
 По шляху покидайте.
Мені брату, пішому-піхотинцю, на признаку давайте».
То став брат старший та середульший до тернів, до байраків прибігати,
 У боки забігали,
 Віти тернові, зелені рубали,
Брату меншому, пішому-піхотинцю, признаку давали.

II.

Да став-же брат найменший, піший-піхотинець, до байраків прибігати,
 Став віти тернові знахожати:
 У руки бере,
 К серцю кладе,
 Словами промовляє
 І сльозами ридає:
 «Боже мій милий! Сотворителю небесний!
Видно то мої братіки сюди з тяжкої неволі втікали.
 Об мені велике стараннє мали.
Колиб мені Господь поміг з сії тяжкої неволі озівської втікати,
Міг би я своїх братиків при старості літ шанувати й поважати.»
То став-же брат старший та середульший на полівку ізбігати,
 На степи високі, на великі дороги розхіднії,
 Не стало тернів да байраків рубати;
Да став-же брат середульший до старшого промовляти:
 «Нум, брате, ми з себе зелені жупани скидати,
 Червону та жовту китайку видирати,
 Пішому брату меншому на признаку покладати,
Нехай він бідний знає, куди за нами, кінними, тікати».
Да став-же брат старший згорда словами промовляти:
«Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке на шматки драв,
 Брату меншому на признаки давав?
 Як він жив-здоров буде,
Так сам у землі християнські, без наших признаків усяких прибуде».

 То брат середульший милосердіє має,
Із свого жупана червону та жовту китайку видирає,
 По шляху стеле-покладає,
 Меншому брату признаки даває.

III.

То став брат найменший, піший піхотинець, на полівку ізбігати
 На степи високі, на великі дороги розхіднії, —
 Нема ні тернів, ні байраків,
 Ніяких признаків.

Став червону китайку да жовту знаходжати,
 У руки бере,
 К серцю кладе,
 Словами промовляє
 І сльозами ридає:
«Що недурнож ся червона да жовта китайка по шляху валяється:
 Либонь моїх братиків на світі не має.
 Альбо їх порубано,
 Альбо їх постреляно,
 Альбо у горду тяжку позаймано!
 Колиб я міг добре знати,
 Що їх порубано, альбо постреляно,
 Міг-би я в чистому полі тіла шукати,
 В чистому полі поховати,
 Звіру-птиці на поталу не дати».
 Однож брата найменшого, одно безвіддя,
 Друге безхлібя,
 Третє те, що тихий вітер з ніг валяє.
 До Осавур-могили прибуває,
 На Осавур-могилу зіхожає,
 Там собі безпечне девятого дня спочивок має,
 Девятого дня із неба води-погоди вижидає.
 Мало, не много спочивав,
 К йому вовці-сіроманці находжали,
 Орли-чорнокрильці налітали,
 В головках сідали, —
Хотіли заздалегоди живота темний похорон одправляти.
 Тоді він словами промовляє:
 «Вовці-сіроманці, орли-чорнокрильці,
 Гості мої милі !
 Хоть мало-не много обождіте,
 Поки козацька душа з тілом розлучиться.
 Тоді будете мені з лоба чорні очи висмикати,
 Біле тіло коло жовтої кості оббірати,
 І комишами вкривати.»
 Мало-не много спочивав...

 От, руками не візьме,
 Ногами не пійде,
 І ясно очима на небо не згляне...
 На небо взирає,
 Тяжко воздихає:
 «Голово моя козацька!
 Бувала ти у землях турецьких,
 У вірах бусурменських;
А тепер припало на безвідді, на безхліббі погибати.
 Девятий день хліба в устах не маю.
 На безвідді, на безхліббі погибаю!»

Тут теє промовляв... не чорна хмара налітала,
 Не буйні вітри вінули,
Як душа козацька-молодецька з тілом розлучалася.
 Тоді вовці-сіроманці находжали
 І орли-чорнокрильці налітали,
 В головах сідали,
 З лоба чорні очі висмикали,
 Біле тіло коло жовтої кості оббірали,
Жовту кість попід зеленими яворами розношали,
 І комишами вкривали.

IV.

А ще став брат старший да середульший до річки Самарки прибігати,
 Стала їх темна нічка обіймати,
Став брат старший до середульшого промовляти:
 «Станьмо, братику, тута, коні попасімо!
 Тут могили великі,
 Трава хороша
 І вода погожа.
 Станемо тутечка, подождімо,
 Поки сонце обігріє,
Чи не прибуде ік нам піший-піхотинець.
 Тоді на його велике усердія маю,
 Всю добич скидаю.
 Його, пішого, міждо коні хватаю».
 — «Булоб тоді, брате, як я казав, хватити!
 Тепер девятий день минув,
 Як хліб-сіль їв,
 Воду пив,
 Досі й на світі немає».

 Тоді вони коней пустопаш попускали,
 Кульбаки під себе послали,
 Ружжа по комишах поховали,
 Безпечно спать полягали,
 Світової зорі дожидали.
 Став Божий світ світати,
 Стали вони на коні сідати,
Через річку Самарку у християнські землі утікати,
Став брат старший до середульшого промовляти:
«Як ми будем, братіку, до отця, до матки прибувати,
 Як ми їм будем повідати?
 Будем ми, брате, по правді казати, —
 Буде нас отець-мати проклинати;
А будемо ми, брате, перед отцем, перед маткою олгати.
Так буде нас Господь милосердний і видимо й невидимо карати.
 А хіба, брате, так і скажемо:
 Що не в одного пана пробували,
 Не одну неволю мали,
 І ночної доби з тяжкої неволі втікали,
 Так ми й до його забігали,
«Устань, брате, з нами, козаками, з тяжкої неволі!»
 Либонь-то він так і сказав:
 «Тікайтеж ви, братці,
 «А я буду тут оставаться,
 «Чи не буду собі луччого долі-щастя мати».
 А буде отець-мати помірати
 І будем грунта-худобу на дві часті паювати. —
 І третє між нами не буде мішати».

V.

 Тут теє промовляли,
 І не сизі орли заклекотали,
Як їх Турки-яниченьки ізза могили напали, —
 Постреляли, порубали,
Коні здобиччу назад у город, у Туреччину позавертали.
Полегла двох братів голова вище річки Самарки,
 Третя у Осаур-могили.
 А слава не вмре, не поляже,
 Од нині до віка!
 А вам на многії літа!

 (Оржиця, Лубенського повіту, в Полтавщині,
 записав від Архипа Кононенка П. Куліш).