Дика панї/В дорозї

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дика панї
Ґю де Мопасан, переклад — М. Кордуба
В дорозї
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
В ДОРОЗЇ.
(Пер. М. Кордуба).

I.

Желїзничий віз, що їхав до Кан, був цїлковито заповнений. Всї бавили ся і гуторили між собою, бо всі знали ся. Коли поїзд минав місцевість Тараскон, завважив хтось: „ То оселя розбишак. “

Всї так і зачали розказувати про загадочного розбишаку, що від двох лїт нападає подорожних в желїзницї. Всякий подавав свої здогади, всякий виявляв свої погляди; жінки глядїли боязливо крізь шиби і все їм привиджувала ся голова страшного чоловіка, що вихиляла ся із-за дверий. Відтак зійшла балачка на страшні оповіданя, стрічи з шаленими, та иньші романтичні пригоди.

Кождий знав якусь анекдотку, в якій сам грав визначну ролю. Кождий показував серед застрашаючих обставин дивну притомність і холодну кров в борбі з якимось убійником. Один лїкар, що пробував кожду зиму на полудни, хотїв також оповісти одну пригоду і почав: „ Я не мав щастя коли небудь показати свою відвагу при подібній нагодї; але я знав одну жінку — се була одна з моїх пациєнток і вже вмерла — що пережила пригоду, заразом загадочну і зворушаючу.

Се була Московка, ґрафиня Мария Баранова. Краса її була ослїпляюча: ніс її був тоненький, усточка як шнурочок, очи сиві, а всюди пробивала ся у неї якась холодна нїжність.

Лїкар лякав ся наглого вибуху грудної недуги і порадив їй поїхати до полудневої Франциї. Одначе вона нї за що в сьвітї не хотїла опускати Петербурга. Остаточно, останньої осени, повідомив лїкар мужа, що його жінка страчена безповоротно, і сей спонукав її сейчас відїхати до Ментони.

Вона мала своє окреме coupé, а послуга її сиділа в окремім возї. В сумнім настрою сидїла коло дверий і глядїла крізь вікно на околицю; чула ся цїлком опущеною, одинокою, мов билина в поли. Муж не любив її і тепер посилав з одного кінця на другий, так як висилають хорого слугу у шпиталь.

На кождій стациї довідував ся льокай Іван, чи її чого не треба. Се був старий слуга, що готов був всякий приказ на слїпо виконати.

Ніч розпростерла свої крила, а поїзд гнав ся повною парою. Роздражнена до крайности, ґрафиня не могла заснути. Нараз прийшло її на думку почислити гроші, які її муж дав в останнїй хвилі. Отворила подорожну мошонку і висипала золото на подолок.

В тій хвилї повіяв холодний продув її в лице. Налякана піднесла голову. Двері отворили ся. Чим скорше кинула ґрафиня свій шаль на гроші і жде. Минуло кілька хвилин і з'явив ся мущина без капелюха, задиханий, зранений в руку, одїтий в візитову тоалєту. Зачинив двері, усїв і глядїв лискучими очима на подорожну. Обкинув хустку довкола руки, з котрої текла кров. Молода жінка чула, що зі страху запирає її віддих. Без сумнїву бачив той чоловік, як вона числила гроші і прийшов її обрабувати та убити.

Все ще глядїв він на неї бездушно, з перекривленим лицем, мов би чатував, коли би кинутись на неї.

Нараз відізвав ся: „ Панї не бійте ся! “

Вона не відповіла анї словечка, бо була нездібна й рушити язиком.

„ Я не є жаден розбишака“ — говорив він дальше.

Ґрафиня ще не відказала нїчого; нараз впало золото на землю та почало котити ся по коврі то сюди то туди.

Незнакомий здивований глянув на гроші та зігнув ся, щоб їх піднести.

Обурена ґрафиня віднесла ся, кинула цїле своє майно на землю і поспішила до дверий воза, щоби вискочити. Але він відгадав її гадку, заступив дорогу, схопив її за рамя, посадив насильно і сказав, придержуючи за руку:

„ Слухайте мене, панї! Я не злочинець, і в доказ сего позбираю ваші гроші та верну вам їх назад. Але я пропащий чоловік, коли ви менї не поможете переїхати границю. Більше нїчого не можу вам сказати. За годину будемо на останнїй росийській стациї, за годину і двайцять мінут переїдемо границю царства. Коли менї не поможете, я пропав. А предсї я нїкого анї не убив, ані нїчого не вкрав, ані нїчого не зробив такого, що противилобись би моїй чести. На се я вам присягаю, більше не можу вам сказати.

З тим кинув ся на колїна і почав збирати гроші. Коли цїлу мошонку на ново наповнив, віддав її своїй товаришцї, не кажучи і словечка та сїв у другому кутку воза.

Обоє не рушали ся. Вона сидїла мовчки без руху; ще була під вражінєм страху, одначе поволи успокоювала ся. Він не шевелив ся також; сидїв перед нею з блїдим обличєм та випяленими вочима, мов мертвець. Від часу до часу кидала на нього скорим тревожним поглядом. Се був мужчина лїт около трийцять і ви глядав на сьвітового джентельмена.

Поїзд все їхав крізь темну ніч, і то помалїйше, щоб опісля шуміти ще з більшою швидкостю. Остаточно засвистала машина кілька разів і поїзд задержав ся. Се була стация.

В дверех появнв ся Іван по прикази своєї баринї.

Ще в останнє поглянула ґрафиня Марія на свого товариша подорожи, а відтак сказала дрожачим, майже шорстким голосом:

„ Іване, ти вернеш до ґрафа. Менї тебе вже не треба. “

Здивований льокай вибалушив очи і вистогнав:

„ Але-ж, барине... “

Але вона перервала: „Моїм бажанєм є, щоб ти остав в Росиї. Тут маєш гроші на поворот. Дай сюди свою шапку і плащ. “ Старий слуга здійняв шапку і подав свій плащ. Він слухав все не розбираючи, бо звик уже до вибагів і примх свого паньства.

Знов рушив поїзд в напрямі границї.

Тепер сказала ґрафиия до свого товариша подорожи:

Я сповннла ваше бажанє, мій пане, і тепер ви моїм слугою, Іваном. Я ставлю лиш одну умову. Ви нїколи не будете зі мною говорити, не промовите нїколи слова до мене, щоб менї подякувати, або з якої иньшої причини. “

Незнакомий склонив ся, не відповідаючи нїчого.

Незабаром задержали ся знов; урядники в мундурах переглядали поїзд. Ґрафиня подала свої папери і сказала всказуючи на чоловіка в возї: „ Се мій слуга Іван: отсе його пашпорт. “

І знов поїзд пустив ся в дорогу.

Цїлу ніч сидїли мовчки проти себе.

Коли засияв ранок, а желїзниця наспіла на нїмецьку стацию, висїв незнакомий; ще в дверех обізвав ся:

„ Вибачайте панї, що ломлю свою обіцянку; але я позбавив вас служачого, отже річ справедлива, щоб я його місце заняв. Чи нїчого не прикажете? “

Вона відказала сухо:

„ Прикличте сюда мою покоєву. “

Він сповнив приказ. А відтак зник.

По хвилї узріла його в буфетї, як ії приглядав ся.

Вони приїхали до Ментони.
IІ.

Лїкар замовк на хвилю, а потім оповідав дальше:

„ Одної днини, коли я приймав пациєнтів у своїм ґабінеті, війшов один високий мужчина і сказав до мене:

„ Пане доктор! Приходжу довідатись про здоровлє ґрафинї Мариї Баранової. Хоч вона мене не знає, я щирий приятель її мужа. “

Я відповів:

„ Вона пропаща і не верне вже у Росию. “

Нараз почав сей панок плакати, відтак піднїс ся і вийшов непевною ходою немов пяний.

Я оповів се ґрафинї того самого вечера, що якийсь чужинець розвідував ся за її здоровє. Вона здавала ся дуже зворушеною і оповіла менї цїлу історию, яку я вам що-тілько розказав. А відтак докинула:

„ Сей чоловік, якого я не знаю, ходить всюди за мною, як тїнь: каждого разу, коли виходжу, стрічаю ся з ним. Все глядить на мене якось дивно, але нїколи не заговорив до мене. “

І задумала ся... Опісля сказала:

„ Я певна, що він тепер стоїть під моїми вікнами. “

Рівночасно підвела ся, стягнула занавісу на бік і показала мені чоловіка, що був у мене. Сидїв на лавочцї і впялив вочи у вікна готелю. Коли нас запримітив, віддалив ся, не обертаючись анї разу.

Тепер стало менї на серцї моторошво; я пізнав нїму любов тих двох осіб, що йшли крізь житє собі чужими. Він кохав її з відданостю виратованого, вдячного і до всякої жертви готового зьвіра. Що днини приходив до мене і питав:

„Як її тепер?“

А коли я мусїв говорити, що вона з дня на день робить ся слабша і блїднїє, починав тяжко ридати.

Раз сказала вона до мене:

„Лиш один однїсїнький раз говорила я з тим чоловіком, а менї видить ся, що знаю його від двайцяти лїт.“

Коли де зустріли ся, відповідала на його поклін поважною, чудовою усьмішкою. Я знав, що вона щаслива від такої любови, з тою пересадною поезиєю, тою на все готовою відданостию. А все-ж рішучо відказувала його у себе приняти, не хотїла знати його імени, анї з ним говорити:

„Нї, нї! Се перервалоби сю рідку приязнь. Ми мусимо остати собі чужими.

Що до нього, то був се рід Дон Кішота, бо не старав ся анї трохи до неї зближити. Хотїв аж до кінця додержати сю дивну обіцянку, яку її дав в поїздї.

Часто в нудних годинах недуги підносила ся вона на постели, стягала занавісу на бік, щоби поглянути, чи він стоїть на долинї. А коли побачила його на лавочцї, клала ся знов зі щасливою усьмішкою на устах.

Одного рана коло десятої години умерла. Коли я опускав готель, він вибіг менї на зустріч зі зміненим обличєм. Вже знав все.

„Я хотїв би її в останнє бачити“ прошептав.

Я взяв його за руку і провів у комнату.

Коли станув перед ліжком покійницї, схопив її руку і цїлував довший час. Відтак вибіг мов шалений.

Лїкар замовк, а в кінци докинув:

„ Се найцїкавійша пригода в подорожи, яку знаю. “

Одна жінка прошептала пів голосом:

„ Я се дуже добре розумію: Обоє були... були... “

Але не могла довше говорити, бо розплакала ся. Коли змінено розмову, щоб її успокоїти, вже не знала, що хотїла сказати.

Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.