Зоря/1894/7
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
во̂нъ у Киѣвѣ збо̂рничокъ своихъ поезій п. з. „Сопѣлка Павлуся“ (вел. 80, 50 сторо̂нъ). У своєму заспѣвѣ каже авторъ, що любо слухати, якъ на кобзѣ славный кобзарь грає. Вже-жь бо во̂нъ спѣває намъ поважно й добру навчає, — спѣває про теє, що́ дѣялось н що́ не вернеться, — спѣває людямъ про свѣтъ божій и про єго дива, — сѣє святе слово, правду, — то й колись будуть жнива; — спѣває жало̂бно про людськеє лихо й горе, — а часами во̂нъ зажартує, людей звеселяє. Та отъ, умеръ кобзарь, — мовчить кобза, — жде, поки найдеться той дотепный, що́ за єѣ безъ жаху во̂зьметься. Поки-жь кобзы й бандуры затихли, не грають, поетъ спѣвае людямъ добрымъ по̂дъ сопѣлку. Та не голосно грає сопѣлочка, бо спѣвака абыякій талану не має. А вже-жь замовкне во̂нъ, якъ почує, що краще спѣвають, и зрадѣє, що другіх людей розважають.
У стиху „Що́ дѣялось на Вкраинѣ“ поетъ згадує давне лихолѣтє, коли-то наши̂ предки мовь на пожаринѣ жили. „Довело ся потерпѣти Руси стародавно̂й во̂дъ Козаро̂въ, Печенѣго̂въ, Половцѣвъ, Татаро̂въ, — пото̂мъ Ляхи-добродѣѣ руйнували мѣста, села“. Во̂дтакъ на право̂мъ боцѣ (Днѣпра) польска шляхта панувала, а на лѣво̂мъ своя шляхта на горе настала... Ажь ось „наставъ царь Олександеръ : крепацтво минулось, — Украина, мовь та пташка, во̂льно стрепенулась. На своѣй вже нивѣ люде весело працюють, въ боже свято помолять ся, спѣвають, танцюють“ (стор. 4—13)... Коли-жь поетъ у сему стиху не спо̂мнувъ нѣ словомъ про ти̂ невзгодины, якихъ Украина зазнавала по̂дъ управою Москвы, то въ двохъ иншихъ вѣршахъ во̂дваживъ ся во̂нъ згадати про свою неволю на засланю.
[Далї].
|style="padding-right:10px; padding-left:10px; border-right:none; border-left:none;"|
Встань, козаче, лицем вдар, не журись: дїло йде в лад,
Бо вже Милостивий Цар вертає пана назад.
Не плач, дївчя молоде, і зле людям не желай!
Зле минає, добро йде: вертаєть ся до нас рай.
Що перш було — засопіло, тепер дивити ся мило:
Всї веселі, всякий рад, що радість іде назад.
О княгиньо, рідна мати! Не плач, бо іде твій син,
Будеш його цїлувати, — він для тебе єсть один!
Наш князь-отець добре знає, що журитись минув час,
Він вже Романа* встрічає, з ним приїде аж до нас.
А ми ваші вірні дїти, будем до него летїти,
Цїлувати руки й ноги, заведем до вас в пороги.
Потім всї крикнемо разом пред Матїр-сьвятим-образом:
„Мати сьвята, дай їм жити, а ми Тя будем хвалити“.
Где-ж ти валяєш, мій теорбан! |
Хотяй о нас памятають, |
сторінка
Всходить сонце в тихій ранцї, |
Ktiedy u nich rozkosz taka, — |
На цьо сьвято, мій теорбане, нові струни навяжу,
Буду грати що сил стане, а що в серцї — то скажу.
Як сьвіжа вода в криницї, так нам пара всїм мила:
Орел присїв при Орлицї, щоби слава з їх росла.
Ти, Леонїє[1] дух гетьманський, своїй Ґедимінсї приглянись:
Гарна панї, цьвіт литовський: милуй, цяцькай та й дивись!
А ти, пісньо моя щира, розійди ся на ввесь сьвіт,
Загуди, як дзвін для мира: „Най вам Бог благословить!“
Хто бував на Вкраїнї, тому напевно довелось здибати лїрника, або чути про його. На розпутті, при дорозї, на степку, біля хреста, лунає жалібний голос його лїри, що́ плаче „об безсмертному часу“ та о людських гріхах. А то серед базару несеть ся його сумна-сумна пісня про сирітську
|style="padding-right:10px; padding-left:10px; border-right:none; border-left:none;"|
клявіятури. Звичайний тон її la 
; із двох других
струн одна тенор зветь ся, настроюєть ся в октаву до середньої
, а друга байо́рок [часто скручений із
кількох тонких струн], вистроєна в субдомінанту, це-б то re:
; і тенор і байорок покоять ся на кобилках рухомих,
і їх легко присунути й відсунути до колеса-смичка, а тим
або добувати з їх звук, або ні.
Замість смичка в лїрі вставляне колесо деревляне, гладенько обчищане на періфериї. Приставляне перпендикулярно до струн, воно крутить ся за корбу, зачіпає струни і дає згук, яко безупинний смичок.
Лїра водить ся не тільки у Українців, її мають те-ж Волохи — царі смичкових струментів; тільки волоська лїра трохи різнить ся фасоном своїм, а прінцип той самий. Коробка з клявіатурою в волоській лїрі приладнана там, де в ґітарі звичайно ґриф, а в українській лїрі поверх резонуючого ящика.
Процедура настроювання лїри сама по собі цїкава і
|}
|
|
| ||||||||||||||||||||||
|
|
недолю!... А то в хатї господаря бренить вона перш хвалебним кантом сьв. Варварі [або другому якому Сьвятому] і тодї жар товливою байкою про бідну Біду, або сердешну Тещу... Сам лїрник завжди слїпець. Науку свою проходить у свого благочинного,[2] котрому він платить, віддаючи часами зарібок своїх кількох років. Гірка — та наука слїпця, а ще гірша розплата за неї!... Лїрник тип дуже живучий. Коли героїчні бандуристи та горді торбанїсти вимирають, несучи́ з собою в могилу й секрет своїх чудових мельодий, лїрник живе-живе й буде жити. Його сила й живучість в тому глибокому лїризмови, котрий так відповідає думному духови Українця. Лїра — струмент струнно-клявішно-смичковий. В їй знаходить ся звичайно три струни [часом, але то бува дуже рідко, трапляєть ся й чотири струни]; закріпляні вони з одного боку на глу́хо, а другий кінець наверганий на кілок, за котрий і можна підтягати-настроювати її. Всї струни на лїрі кишкові простягли ся паралєльно одна одній, але не в одній плоскости. Середня, що́ зветь ся „мельодия“ [на їй вигравають голос — тему] натягнена вище тих двох струн, поверх |
складається з двох моментів: настроюваннє струн [мельодиї, тенора і байорка] і підстрій мельодиї або клявіятури. Звичайно перше строїть ся la — струна мельодиї, а дві бокові струни відсовуються, щоб не шкодили чистотї і ясности згука. Коли la підтягнено до належньої високости, [котра часто як раз рівняєть ся la (A) по дїяпазонї], присовують тенора і підстроюють його в октаву, а тодї вже до цїєї грубої октави достроюють байорка, субдомінанту. Часами треба ізолювати й мельодию, для того її троха піднїмають і підкладають півклявіші під неї. Другий момент — підстрій клявіятури тичеть ся уже до самої мельодиї. Клявіші лежать в гнїздах коробки так, що їх можна присовувати до струни, — відпадають вони самі через свою самовагу. Поверх клявішів в гнїздах вставляні півклявіші так, що їх можна навертїти в право і у лїво в горізонтальній плоскости до кілкового або смичкового кінця струни. Оттакі півклявіші, котрих буває від 9 до 14 штук, притискають струну і скорочують її, через що міняєть ся високість згука. Поставляні і закріпляні в своїй позициї ті півклявіші, видобувають з мельодиї відому, становчо затверджену скалю, до аналізи, якої я перейду. Боян.*  |
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
[Страшна траґедия родинна. Хто винен? Гріх на совісти народній. Ориґінальна зичливість. Навчаюча новинка. Жебрацтво ваше. Брат братом, а бриндзя за гроші!]
Мов на доказ, що наші спостереженя над сумним положенєм нашої преси і публїцистів, подані в 1. ч. „Зорі“ з сего року, були вірнї, лучив ся 3 с. м, факт, що́ морозом проймає чоловіка. Сильвестер Дашкевич, бувший редактор „Буковини талановитий публїцист, автор голосної книжки „Die Lage der gr.-orientalischen Ruthenen in Bukowina“, скінчений студент прав, чоловік молодий, з характером чесним а твердим, — з нужди застрілив свою жінку, сина і себе. Того рода злочинства в нинїшних нервових часах — не новина і люди, прочитавши з цїкакостю денникарске справозданє, як склала ся така страшна траґедия родинна, побалакають троха па сей темат. на убійника кинуть каменем, тай — забудуть все, так як забули, що тамтого тижня їли. А на нашу думку годить ся, застановити ся троха довше над сим фактом, хоч би длятого, що по смерти бл. п. Дашкевича ґазети назвали єго „взірцем патріота руського“ та оцїнили справедливо єго дїяльність і талант так: „Зпід єго пера вийшов тому два роки дуже гарний твір нїмецький про положенє православних Русинів па Буковинї. В нїм виказав він докладно, як ориєнтальна єрархія церковна гнете буковинських Русинів. Праця Дашкевича зробила немале вражінє серед інтелїґенциї краю і в сферах правительственних, але на автора стягнула громи і переслїдованє зі сторони діткнених нею впливових осіб. Суспільність руська тралить в нїм завзятого оборонця народної справи, котрий відважно наставляв груди в оборонї свого народу, та — жаль сказати — не зміг оперти ся тому, що у нас майже невідлучне від житя денникаря, а то журбам власного житя“.
Недостача способів до житя, а в наслїдок того песимізм, зневіра в свою силу і в поміч людий, спонукали єго убити свою жінку, дитину і себе. Хто-ж винен тому страшному злочинству, коли ми для покійника маємо такі слова похвали, коли ми майже оправдуємо у него сей вчинок і не вважаємо єго чимсь зовсїм нечуваним і неприродним! Спокійно винаходило мотив учинку і коротким словом „нужда“ розвязуємо загадку убійства і самоубийства, та навіть і не допускаємо, що моральним виновником сього можемо вважати і суспільність нашу, котра „так славно“ опікує ся своїми талановитими людьми, „взірцями патріотів руських“, „оборонцями справи народної“, що дає їм марно з нужди загибати... Всему міг оперти ся, лише журбам свого житя мусів піддати ся, стати убійником і сам згинути!... Чи він винен, що не мав сили перемогти свої клопоти, найчастїйше материальної натури? Чи він мав право жадати, щоби краяни за житя ще вміли єго оцінити та помогли єму, щоби, вільний від тих буденних клопотів, міг успішнїйше боронити справу народну, коли до того мак талант і нахил? Чи він міг стратити надїю на ту поміч, віру у зичливість суспільности, віру, що працює для народу, гідного такої праці?...
А вже-ж! Мав право жадати помочи і мати надію на неї і мав мотиви, щоб стратити ту надїю... Атже се не одинокий факт, що чоловік позабутий своїми людьми, сходить марно зі сьвіта, або зводить ся! Наш нарід на совісти своїй носить уже богато таких гріхів. Ми цїнимо чоловіка, аж тодї, коли він, перейшовши пекло нужди і терпінь, наборовши ся з противними хвилями байдужности і самолюбства людського таки, здоров і невтомлений, причалив до пристани сякого-такого добробиту, не стратив охоти працювати для загалу і працює дальше. Тоді ми в житєписи єго поміщаємо серце зворушуючі факти терпінь і подаємо їх на вдивовижу людям, мов які сензацийні новини ґазетярські. Тодї ми горді, що ось маємо такого чоловіка патріота-мученика, і подаємо єго дітям за приклад твердого характеру...
Але коли треба винайти такого чоловіка між молодими людьми, коли треба помогти єму видобути ся трохи на верх, дати змогу єго таланти розвинути ся, увільнити єго хоч троха від щоденних клопотів житя — тодї нас нема!... А в результатї маємо таке, що безлїч талантів і сильних характерів, незмірно потрібних для розвою народного, пропадає марно. Отсє тяжкий гріх на совісти народу, котрий спокутовати давно вже пора. А покута не тяжка; треба лише справдї доброї волї, отвертих очий і зичливости для тих, що́ хотять працювати для народу. Якої-ж зичливости?...
Як у нас зичливість і спомаганє робітників народних тепер розуміють, па се ось який гарний доказ. В „Дїлї'“ була недавно така новинка: „З Коломиї пишуть нам: Наш „Руський жіночий кружок“ розвиває ся добре, часописи суть, сходини відбувають ся кождої недїлї і сьвята, та в середу і пятницю, серед читаня ї поважних розмов. Біблїотека товариства також закладає ся, а маємо надїю, що і впв. автори будуть ласкаві надсилати свої твори до біблїотеки, так конечної для наших провінциональних міст“. Коротенька новинка та кілько в нїй предмету до „поважної розмови!“ Коли може коломийський руський кружок жіночий не розуміє, що можна на підставі такої новинки сказати, то я поможу єму зрозуміти се і подам предмет до справді „поважної розмови“.
„Біблїотеки для наших провівцияльних міст дуже потрібні!“ А вже-ж, так, а не інакше. І то по лише в містах, а її в порядних читальнях по селах бібліотеки дуже потрібні. „Високоповажані автори будуть ласкаві надсилати свої твори до бібліотеки“... Як же се розуміти? Не інакше, тілько так, що впв. автори будуть ласкаві надсилати даром свої твори, бо коли не даром, то ту непотрібно ніякої ласки. От що! Добре хоч, що не розказують присилати даром, тілько просять. Кождий впв. автор, подарувавши книжку до біблїотеки, „так потрібної“, може за те мати таке вдоволенє, що єго твір будуть також ласкаві прочитати. І сего вдоволена справдї не може маловажити впв. автор, хоч би він на друкованє свого твору видав свої остатні гроші... Навпаки се вдоволенє, що може роздавати свої твори даром, повинен він так цїнити, що за цїлий наклад не сьміє від нїкого жадати анї сотика грішми... Що таким способом може збанкротувати і з нужди заподїяти яке лихо, се нікого не обходить. Но що добрі люди мають купувати книжки, коли можна у впв. авторів дістати даром!...
Отсе жебрацтво наше! Привичка така погана, що за неї лице паленїє! А се також не одинокий факт. Трохи не кожде касино, товариство, читальня, по своїм основаню,
сторінка
вважає першим своїм дїлом, розписати письма до всїх редакций, товариств і інституций, з просьбою о даремне або за зниженою цїною надсиланє ґазети і книжок. „Просьвіта“ дістає таких просьб що року дуже богато і, як звістно, за 25 лїт свого істнованя роздарувала своїх книжочок за десять тисяч зр.! Инші товариства і редакциї по змозї показують ся також такими добродїями супротив ласкавих читачів. Що-ж про се думати?
В просьбах о дари звичайно сказано: „Так і так, заложили ми товариство, членів належить кількадесять, але ми не маємо що дати їм читати. Будьте ласкаві і т. д.“ „Просьвіта“ або инше товариство не має способу пересьвідчити ся, чи справдї ті кількадесять членів такі бідолахи, що не можуть зложити кілька або кільканайцять зр. на купно книжок — і в своїй любови до темного брата посилає їм дарунки. Вдячний видїл обдарований поміщає відтак в часописах подяку товариству — і вже має що дати читати членам... Чи справдї такі милостинї для товариств мають лише добрі сторони і сьвідчать лише о любови ближнього темного брата? Нї! ті милостинї, так як милостинї для людий жебрущих, мають богато своїх злих прикмет. Що вони причиняють ся до ширеня осьвіти — то правда; але що вони призвичаюють людий до жебрацтва, то також правда.
На що-ж закладають ся товариства, касина, читальнї? На те, щоби а дрібних складок членів зібрати тілько гроша, кілько треба на купно потрібних ґазет, книжок і т. п. На одного було би за тяжко, а всї разом можуть зложити потрібні гроші. Коли-б не було товариства, то неодин купив би сам собі ґазети, книжки, на чім і адмінїстрациї ґазет і книгарнї зискали би, а так у товаристві одної ґазети, одної книжки уживає кількадесять, або кількасот членів. На тім же і адмінїстрациї ґазет і книгарні тратять. Знов же вірити в то не хочеть ся, щоби цїле товариство членів було таке убоге, що мимо доброї волї, не може купити собі, що потрібно. Особливо товариства, зложені з людий інтелїґентних і таких, що́ не потребують що дня їсти борщ і картофлю, а позваляють собі нераз і на „збитки“, повинні мати на стілько амбіциї, щоби з міною жебрущого чоловіка не просити о дарованє книжок авторів, може нераз в десятеро біднїйших, нїж неодин член з того товариства, котре просить о дарунок. З другої-ж сторони радили-б ми і „Просьвітї“ і всїм, що мають змогу показувати ся добродїями, застановитись над тим, чи ті їх добродїйства не деморалїзують обдарованих людий, котрі на добрий лад могли би сьміло обійти ся без чужої ласки. А то, коли ще якийсь час будемо такими ласкавими для „народу", то діждемо ся хвилї, що „нарід“, одержавши даром книжки, зажадає ще платнї за читанє. Ось вам і предмет до поважної розмови!
О. М—ей.
Сильвестер Дашкевич. Буковинські Русини понесли тяжку і всіма болючу втрату. Редактор „Буковини“. часописі добре веденої, що́ совістно, відважно і розумно заступає інтереси Буковинської Руси, попрощав ся з сим сьвітом — і то способом незвичайно траґічним, що́ навскрізь зворушує людське серце: 3-ого н. ст. цьвітня, около 9-ої год. рано, вистрілом з револьвера позбавив жити свою жінку, дитину і себе самого... Він родив ся у селї Дубівцях. де єго отець був парохом. Отець помер вчасно; осталась вдова з сиротами. Окінчивши черновецьку ґімназию, вступив покійний до духовної семінариї. Але не покінчивши теольоґічних студий, звернув ся до студий правничих, до котрих чув великий потяг. Яко чоловік серйозної вдачі а притім бистрого погляду, звернув увагу на вельми сумне положенє руського народу на Буковинї та на всякі кривди, які той нарід терпить, особливо-ж з боку церковної власти волоської. Він добачив скоро також ту руську громаду інтелїґенцій черновецької, що́ ставала боронити чим раз сьмілїйше права того покривдженого народу, вступив з нею в тїснїйші зносини та почав брати живу участь в тій працї. По смерти Федьковича обійняв редакцию „Буковини“ і приступив до найважнїйшої своєї працї: „Die Lage der gr.-ог. Ruthenen in der Bukowinaer Erzdiözese“, котру 1891-ого p. закінчив і видав. В тій тяжкій працї виявив він про свої, відповідно ще молоді л]та, такий phskbq розсудок, таку докладність, таку ясність ума? що Русь буковинська могла на него покладати найкрасші надії. Яко ідеально настроєного, духом далеко сягаючого чоловіка, займало єго добро загалу далеко живійше, нїж особисті єго потреби. Він не вмів ——не було се ему природою дано — одно з другим получити і у рівновазї удержати. На нещастя подружив ся він до того ще яко студент, що очевидно не причинилось до полїпшеня цїлої ситуациї. Розвинулись отже високо у нього песимізм, знеохота до житя і зневіра у власні сили та занедбанє себе. Вивихнувшись з рівноваги, рішив ся він скоро. Але як завсїгди, так і в остатній хвилї лежала єму доля других більше на серцю, як самого себе. Щоби не виставити жінку і дитину на найгіршу нужду, рішив ся він за порозумінєм і згодою з жінкою взяти єї і дитину з собою до вічного супочинку,.. Похорони відбулись 6-ого с. м. при великім здвизї народа. Над отпертою могилою попращав покійника іменем Русинів вельми щирою і краснорічивою промовою посол Єр. Пігуляк, а іменем журналїстів — ред. Кулаковський. — Буковинська Русь втратила в покійнім горячого і діяльного оборонця своїх прав, що́ вправдї умів твердо стояти в обороні народу, але не зумів ставити чола нероздїльній з житєм українсько-руського журналїста долї: борбі о власне істнованє.
Над сьвіжою могилою сердешного товариша кличемо: Пером Тобі та земля рідна, котру Ти так щиро любив!