У городі. Після великодня торік була якась неділя. Я пообідав і пішов у садок. Чого й пішов?.. Просто так, подивиться, як дерево цвіте. Ну й цвіло-ж! Вишні там у нас, чи повірите, як молоком пообливані були: сонце світить, а вони вже білі, білі стоять. Бжоли поживились тоді; ще, як на те, тихо було, так вони одно в'ються, одно гудуть. Гарно так було, та пах такий був. Ще соловейко як піде „тьох тьох-тьох“, — аж дух радіє. Стою... Як ось... „трісь!" щось так з боку. Що воно, думаю. Прихиливсь, та й дивлюсь. Коли воно — Петро, парубійка Омельків, лізе-лізе у садок у Симонів. І такай празниковий: новий картуз на йому, ще й набакір, нова чумарка, розхрістана — і жилетку синю видно. Переліз і чалиться... Куди-ж це він? Аж... я й не туди-то... Маруся під калиною! І така: в квітках, у намисті, у керсеті в новому, у сорочці в вишиваній... А сама... так і жевріє, бровинята так і чорніють — ну як квіточка-ж, ще в косі й стьожка червоніє. Сидить і перебіра якісь квіточки голубенькі. Петро причаливсь та так злегенька: — Тю! Вона й жахнулась, підвела головку, як ясочка, та й засміялась: — Ич який,—каже,—ось я тобі...— та й ударила його квіточками по чумарці. А він пальцем на неї: — Ну-ну-ну, каже, чого на улицю не йдеш? А вона йому: — Хай ще збіраються, — та сіп за полу його. Він так і впав коло неї, вхопив її за шию рукою, а вона його квіточками так злегенька по лиці, по лиці, далі й схилилась на його... Як уже вони милувались там, що шепотіли — не знаю... Бачив тільки, що вона часом за груди бралась, на соловейка позирала, та до його тулилась. Він до неї... Я й думаю: от щасливі люде. Як ось... що ж „ось“? На мою думку і хай би ото вони так раювали. Так... Слухаю: — Марусю, Марусю! — гукає Симін од хати,— іди лиш, каже, сюди. Обоє так і посхоплювались. Петро й каже: — Мо, старости .. тепер вони вештаються. Маруся обтрушується, обглажує спідницю, вирвала травиці, обміта черевички..* —Гляди-ж, каже Петро, мо, й справді старости, та гарбуза дай їм... ми молоді ще — ще погуляєм... як гарно!., а там, дасть Бо' і поберемось. Виходь же на улицю. А Маруся: — Вийду, вийду. Та й пішла... і так не сміливо: що ступить, та й придивляється з-за вишеньок, і то побіліє, то почервоніє. А Петро ще раз: — Виходь же! Та через лісу, та до молоді, що вже пісень заводила. Маруся виткнулась з садка і, як зкамняніла, стоїть і не зворухнеться. Гляну до хати, аж там... міщанин якийсь з батогом такий засмалцьований. Батько гукнув її ближче, міщанин і питає: — Ну, дівчино, наймешся до мене? А батько: — Хоч не найметься, то наймем. Так і залилась бідна сльозами. Батько й каже: — Плач не плач, а нічого непоможеться. Я вже ось стільки жалів тебе, не наймав, а це не по силі вжаліть. Ти ось, слава Богу, дівка, тобі й сього й того треба, та й ті більшають (у Симона ще є маленьких троє) і тим треба, та й так усього треба, а я... що я сам... Та ще он і люде тюкають: яка, кажуть, дівега а він у такому вбожестві держить її дома. Так ого таке: оце, спасибі, трапивсь чоловік, дає 35 карбованців, дає зодів, то-де нам узять?—наймайсь, та й нас будеш піддержувать. Мати там сльози втира, а там те-ж: — Наймайсь, доню, нічого не зробимо. Спасибі, що й лучились дядюшка ці, у їх же легше таки ніж у хазяїна де або що. А міщанин: — Е, у наших лехко, ми торгуєм, телята ріжем, у наших усе сиди, усе гуляй... і у наших — город — благородне усе,— такий чудний. Маруся нічого вже. Пішла в хату. Вийшла і без квіток і без намиста, у буденому в усьому. Сіла на віз поруч з різником, поїхала. Ідуть поуз молодь, дивиться Петро... побілів, побілів. А Маруся... затулилась хусточкою та так і здрігається вся, сльози так і ллються. Оттак, думаю, вийшла на улицю! Тижднів через два після цього я у городі був. Сюди заглянув, туди никнув, та аж до смерку домнявсь. Смерком іду додому. А тихо так. Я йду дорогою, а пішоходом іде дівчина якась: у кохточці, в спідничині, платочком зап'ята і босо. Я-б і байдуже до неї, та дивлюсь за нею сунуть... паничі якісь, такі повбірані: піджаки на їх такі аж вороні, чоботи, чи ботінки там аж реплять. От де люде, подумаєш, а вони... сунуть, і оце як не видно нікого такого, панка якого або що, то вони так ні з сього, ні з того: „кахи"! на ту дівчину, або штовх один одного, то той ніби не навмисне, та як поточиться, та на неї. А вона, бідна, тільки що не плаче: — Чого ви, — каже,— начепились на мене? що я вам винна? Я дививсь-дививсь, а далі одваживсь та й кажу: — А що то ви робите? А ще й городські, кажу, розумними щитаєтесь. Воли помнялись, помнялись, один і мурлом назвав мене, та й повернули назад. Я—до дівчини до тії, вона нічого мені. Ідемо. Дивлюсь — по знаку щось. Придивляюсь — аж Маруся! Та така: щоки позатягало її, очі як у ямах, сльози блищать... — Це ти,— кажу.— Як живеш? А вона, мов кріз плач аж: — Та оце-ж, оце-ж так!... Іду, посилали в місце в одно, а вони й... напали. — Що-ж воно за паничі, кажу, распутні такі? — Писарчуки, сапожники... позбираються, та й... дивляться наймичок... аби вечір. — То лихо,—кажу. А вона: — Це й нічого ще, а то, а то... та й заплакала, а далі так жалібно: — А то... а то посилають за булкою раз, я й пішла. А на дворі хороше, хороше було. Місяць... але сяє, тихо, та тепло... та ще ми живем в уличці, од дерева недалеко, та бузок пахне... А тут ще... як заспівають нарубки десь, дівчата—Боже! —у мене так і забилось серце. Натякнула й замовкла, про Петра видно хотіла казать, помовчала й каже: — Вони ото... сидять, співають, голубляться... Господи!... так би й поли-тіла туди.... Та заплакала тільки та й іду. Коли це хіп мене... з під огорожі. Я—ой! а далі й... рот затулили. Та уличка глуха, так вони... так вони... Не доказала, затулилась долонями, та як ридне: — Боже мій, каже, Боже мій! Та поки й у в уличку не повернула, усе плакала. А. Тесленко.
