Струни/1/Євген Гребінка
| ◀ Чорноморець | Струни. Том 1 під ред. Богдан Лепкий Євген Гребінка |
Човен ▶ |
|
|
«Тому назад двадцять шість год, покійничок Євгеній Павлович Гребінка випустив невеличку книжечку: «Приказки». Не чули ми про його працю й досі голосного слова, а приказки були найкраще діло зо всього, що понапечатував Гребінка. Коли рівняти їх до сусідньої словесности, то навряд чи є в її кращі приказки од Гребінчиних, а тілько що московські дзвони голосніщі од наших. Гребінка, пишучи приказку, малює нам тут же наші села, поля й степи свіжими, та й непозиченими фарбами. Коли сміється він, то прислухайтесь — тут же скрізь сміх почуєте якийсь сум; колиж справді сумує, то слово його процвітає цвітками щирої поезії української. Широкі його приказки як наші степи, жартовливі вони та якось і сумовиті, як наші селяне; шуткуючи, ці приказки займуть душу з глибока.
У тії часи, як вони вийшли в світ, не то на Вкраїні, та й по столицях не густо було людей, тямущих в нашій народности. Тим приказки Гребінчині промайнули потайсвіта, наче й не були зовсім у печаті. Тепер би вже, здається, розсмакували не так, як тоді, що то за приказки; так, самих приказок нема по книгарнях! Тим-то, догожаючи нужді народній, вибрав я отце десяток найкращих приказок з Гребінчиної книжечки, та й припечатую в своїй «Хаті», щоб доступно було всякому їх по своїй уподобі обрахувати»...
Так писав Куліш, 1860 року, вибіраючи для своєй «Хати» десять Гребінчиних приказок. (Могилині родини. Ячмінь, Рибалка, Ведмежий суд, Мірошник, Ворона і ягня. Віл, Рожа та хміль, Будяк та коноплиночка, Вовк і огонь).
Кулішові слова можна і нині повторити, бо по нинідень Гребінчині приказки не втратили сили й свіжости своїх колірів. До нині кращих приказок ми не маємо і в сусідів наших їх не легко знайти.
До нині стоять вони в первому ряді архитворів нашої літератури.
З одного боку гарна, легка й викінчена форма, з другого цікавий зміст, схоплений з народнього життя, а не видуманий, ані позичений, дають їм тую свіжість, той молодечий румянець, який так довго не линяє. Хоч байки, здебільшого, належать до міжнароднього добра, хоч построєні вони переважно на мандрівних мотивах, то приказки Гребінки мають незаперечений український характер. І мова, й вірш й розуміння народньої психіки, — усе в них питьомо українське.
Далеко більше байок написав, і, ясна річ, більше тем доторкнувся, Лєонід Глібів, а всеж таки Гребінчині «Приказки» остоялися на свойому чільному місці.
Про самого Евгена Гребінку пригадаємо коротко, що прийшов він на світ 21 січня 1812 р. в Убіжищі, Пирятинського повіту, Полтавської губернії, жив у Петербурзі, 1841 року видав там по українськи збірник «Ластівку», і тамже помер в молодому віці, 1848 р. Тіло його перевезено пізні ще до Пирятина.
Належав до тих нечисленних земляків, які занялися долею Тараса Шевченка, коли він молодим чоловіком попав був у Петербург на науку до Ширяєва. Оден з перших читав твори Шевченка, того українського соловя, котрого благовістив був у своїй «Ластівці».
Гребінка писав по українськи небагато; 27 приказок, декілька гарних ліричних віршів і переклад Пушкінової поеми «Полтава». Петербурське життя втягнуло його в росийські літературні круги. Він став писати по росийськи, попадаючи в літературну залежність від Гоголя, й затрачуючи свою оригінальність. Але і в працях, писаних московською мовою, Гребінка часто доторкається України й побуту українського народу. Тільки твори ці, писані чужим словом, куди слабші від українських!
Та хоч по українськи писав Гребінка не багате, українською справою він заєдно турбувався; листувався з Квіткою й иншими українськими письмениками та заходився коло видавання української часописі, коли не окремої, так хоч як додатку при якійсь росийській. Добився був того, що такі додатки мали являтися при «Отечественныхъ Запискахъ» Краєвского. Мали, — та на тому й край. Незабаром явився Шевченко, а разом з ним явилося й розуміння, що українська література, це явище окреме й самостійне і тому вона потрібує «власної своєї хати».
Гребінка був людина мягкої, чоловіколюбної вдачі. Видно це навіть із його «Приказок». Тут хоч підхоплені гріхи й прогріхи тодішньої нашої суспільності, хоч їх поет кличе на суд, або підіймає на сміх, то робить це так якось уважно й обережно, немов не хотів би нікому прикрости, вчинити.
Долю свою, те що відбився від родної землі й від своїх людей, неначе прочув у вірші «Човен»
Як човнові море, для мене світ білий
Змалку здавався страшним
Та як заховаться? Не можнаж вік цілий
Пробути з собою одним.
Прощай мій покою. Пускаюсь у море
І може недоля і лютеє горе
Пограються з Човном моїм.
«Недоля і лютеє горе» й справді погралися з недебелим плавцем. Гребінка попрощав ззарання цей світ. Але човен остався. Це його «Приказки». Вони й досі держаться на хвилях нашого життя.