|
Ніч яка, Господи, місяшна, зоряна!
Ясно, хоч голки збірай.
Вийди, коханая, працею зморена
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядемо вкупі ми тут під калиною —
І над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, — хвилею срібною
Стелеться полем туман.
Гай чарівний, ніби промінем всипаний,
Чи загадався, чи спить;
Он, на стрункій та високій осичіні
Листя жагою тремтить.
Небо незміряне всипане зорями, —
Що то за Божа краса!
Перлами ясними он, під тополями,
Грає краплиста роса.
Ти не лякайся-бо, що свої ніженьки
Вмочиш у срібну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько
Тепло, — ні вітру, ні хмар...
Як пригорну тебе щиро до серденька,
А воно гріє як жар.
Ти не лякайся, щоб злоба підслухала
Тиху розмову твою:
Нічка приспала всіх, соном окутала, —
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знужені працею, —
Нас не сполохає сміх...
Чиж нам, окраденим долею нашею,
Й хвиля кохання — за гріх?!
|
