Струни/Том 1/Мені тринацятий минало

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Для інших версій цієї роботи див. Мені тринадцятий минало.

Мені тринацятий минало,
Я пас ягнята за селом,
Чи то так сонечко сіяло.
Чи так мені чого було —
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога...
Уже прокликали до паю,
А я собі у буряні
Молюся Богу; і не знаю
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось,
І сонце гріло — не пекло.
 Та не довго сонце гріло.
Не довго молилось;
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, — дивлюся:
Село почорніло,
 Боже небо голубеє —
 І те помарніло.
 Поглянув я на ягнята —
 Не мої ягнята;
 Обернувся я на хати —
 Нема в мене хати.
 Не дав мені Бог нічого!
 І хлинули сльози...
 Тяжкі сльози... А дівчина
 При самій дорозі,
 Недалеко коло мене
 Плоскінь вибірала,
 Та й почула, що я плачу:
 Прийшла привітала,
 Утирала мої сльози,
 І поцілувала.
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє: лани, гаї, сади...
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
 Бридня! А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить:
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю!
Умер би орючи на ниві,
Нічогоб на світі не знав,
Не був би в світі юродивим,
Людей і Бога б не прокляв!