Струни/Том 1/Слово о полку Ігоревім/Плач Ярославни

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Для інших версій цієї роботи див. Плач Ярославни.
Струни. Том 1. Слово о полку Ігоревім під ред. Богдан Лепкий
Плач Ярославни (Панас Мирний)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Плач Ярославни.

Ой то не сива зозуленька закувала.
Не дрібні пташки защебетали, —
То Ярославна, рано до схід сонця, слізно ридала,
Словами промовляла:

 „Ой полечу, — каже, — я зозулею,
 Та помчуся по синім Дунаю,
 Сяду-впаду край річки Каяли,
 Змочу свої боброві рукави.
 Та обітру князеви керваві
 На хоробрім тілі його рани“.

Ой у Путивлі на мурові зрана,
Ще й ясне сонце не вставало, —
Як Ярославна гірко плакала, ридала,
Словами промовляла:

 „Вітре, — каже, — буйнеє вітрило:
 Чи то тобі мої сльози милі?
 На щож вієш, вієш, завіваєш,
 На що ханові стріли хапаєш,
 На легкому крилі підіймаєш,
 В військо мого князя пускаєш?
 Чи то тобі є мало простору
 Віятися попід небосклоном,
 Сині филі в морі піднимати,
 Кораблі на хвилях гойдати?
 На щож мою радість розвіваєш —
 На шовковій траві розстиляєш?“

Ой у Путивлі на мурові зрана,
Ще й яснеє сонце не вставало, —
Як Ярославна гірко плакала-ридала,
Словами промовляла:

 „Ой ти, Дніпре, — каже, Славуто!
 Чомуж мені не принесеш, синій,
 Князя мого, єдину дружину, —
 Щоб я йому, до схід сонця рано,
 Своїх гірких сліз не посилала?“

Ой у Путивлі на мурові зрана,
Ще й яснеє сонце не вставало, —
Як Ярославна гірко плакала-ридала,
Словами промовляла:

 „Ясне, — каже, — трияснеє сонце!
 Любо сяєш з свого ти віконця.
 Добрим людям тепло розливаєш —
 На щож мене слізми обливаєш?
 На що своє горяче проміння
 Розсипаєш на княжу дружину?
 На безвіддю — їх згагою томиш,
 Сагайдаки — спекою згинаєш,
 Стрілешниці — тугою замикаєш?“

 (Переспів Панаса Мирного).