Духъ истины, егоже міръ не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ни-же знаетъ его. Іоан. гл. XIV, ст. 17.
У всякого своя доля
І свій шлях широкий;
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою,
Взять у домовину;
Той тузами обірає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата;
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час, та й запустить
Пазурі в печінки. —
І не благай, не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує,
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Та так з його, сердешного,
Кров, як воду, точить!...
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі,
Як ягнята: «Нехай каже. —
«Може, так і треба!»
Так і треба! Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте,
Та якогось раю
На сім світі бажаєте...
Немає! немає!
Шкода й праці! Схаменіться:
Усі на сім світі,
І царята і старчата,
Адамові діти!
І той... і той... А щож то я?
Ось що, добрі люде.
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень;
А вам нудно, жалуєтесь... їй Богу, не чую!
І не кричіть! Я свою пю,
А не кров людськую.
Лечу... Дивлюся — аж світає,
Край неба палає;
Соловейко в темнім гаї
Сонце сустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Між ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились.
Тополі — на волі
Стоять собі, мов сторожі,
Розмовляють в полі.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Ранньою росою,
Вмивається, красується,
Сонце зустрічає —
І нема тому почину,
І краю немає.
Ніхто його не додбає
І не розруйнує,
І все то те... Душе моя!
Чогож ти сумуєш?
Душе моя убогая!
Чого марно плачеш?
Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш? Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися! А я полечу Високо-високо за синії хмари: Немає там власти, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Панят недорослих. А он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію в військо оддають, Бо його, бач, трохи... А он-де під тином Опухла дитина голодная мре, А мати пшеницю на панщині жне.
А он — бачиш?... Очі, очі!
Нашіо ви здалися?
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
Там покритка по-під тинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались,
Чужі не пускають,
Старці навіть цураються...
А панич не знає,
З двайцятою, недоліток,
Душі пропиває.
Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як і отті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!...
Душе моя убогая,
Лишенько з тобою!
Упємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до Бога,
Його розпитати:
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати?
Летиж, моя думо, моя люто муко! Забери з собою всі лиха, всі зла, Своє товариство! Ти з ними росла, Ти з ними кохалась; їх тяжкії руки Тебе повивали. Бериж їх, лети, Та по всьому небу орду розпусти! Нехай чорніє, червоніє,
Полумям повіє,
Нехай знову рига́ змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю.
А тим часом пошукаю
На край-світа раю.
І знов лечу. Земля чорніє. Дрімає розум, серце мліе. Дивлюсь: хати понад шляхами То город із стома церквами, А в городі, мов журавлі, Замуштрували москалі,
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті, Муштруються. Ще далі гляну: Аж у долині, мов у ямі, На багновищі город мріє; І хмарою над ним чорніє Туман холодний... Долітаю, — То город без краю.
Чи то він турецький?
Чи то він німецький? А може те, що й московський!
Церкви та палати,
Та пани пузаті, І ні однісінької хати! Смеркалося. Огонь — огнем Кругом запалало, Аж злякався... — «Ура! Ура! Ура!» закричали.
І зробився
Я знову незримий.
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!
Так от-де рай! Уже на-що
Золотом облиті Блюдолизи! Аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає. Обік його
Жіночка небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога
Так ще й на лихо сердешна
Хита головою.
«Так отцето та богиня?!
Лишенько з тобою!
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяцю, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршомазам!
От- то дурний! А ще й битий!
На квіток повірив
Москалеві! От і читай,
І йми ти їм віри!»
За богами — панства, панства
У сріблі та златі!
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті!
Аж потіють та товпляться.
Щоб то близче стати
Коло самих: може, вдарять,
Або дулю дати
Благоволять — хоч маленьку,
Хоч пів-дулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі уряд поставали,
Ніби без язикі,
А-ні телень!... Цар цвенькає,
А диво цариця,
Мов та чапля на болоті
Скаче, бадьориться.
Довгенько в двох похожали,
Мов сичі надуті,
Та щось нишком розмовляли
(Здалеку не чути) — Об «отечестві», здається,
Та нових петлицях,
Та об муштрах ще новіщих;
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь: цар підходить
До найстаршого, та в пику
Його як затопить!
Облизався-неборака,
Та меншого в пузо —
Аж загуло!... А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той — меншого,
А менший малого,
А той дрібних; а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити, Та верещать, та як ревнуть: «Ґуля наш батюшка, ґуля! Ура! ура! ура-а-а!»
Зареготався я, тай годі; А й мене давнули Таки добре. Перед світом Усе те заснуло; Тілько де-де православні По кутках стогнали Та стогнучи, за батюшку Господа благали. Сміх і сльози! От пішов я Город озирати. Там ніч, як день. Дивлюся я: Палати, палати Понад тихою рікою, А беріг обшитий Увесь каменем. Дивуюсь, Мов несамовитий; Як то воно зробилося З калюжі такої
Таке диво! Оттут крови
Пролито людської
І без ножа! По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться,
І дзиґарі теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває,
А на коні сидить охляп.
У свиті — не свиті,
І без шапки; якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує,— от-от річку,
От-от перескочить.
«Первому Вторая».
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хтож се такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано: «Первому Вторая»
Таке диво поставила.
Тепер же я знаю:
Се то Первий, що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову-сиротину. Кати, кати, людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися! А що взяли
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов, я читаю
Історію України.
Стою, заміраю.
Тарас Шевченко (після заслання).
А тим часом тихо, тихо
Та сумно співає
Щось такеє невидиме:
«Із города, із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію.
А мене послали
У столицю з козаками
Наказним гетьманом.
О, Боже мій милосердний!
О, царю поганий! Царю проклятий, неситий,
Гаспиде лукавий!
Що ти зробив з козаками!
Болота засипав
Благородними кістками!
Поставив столицю
На їх трупах катованих
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах!... Царю, царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою: кайданами
Скований зо мною
На вік-віки. Тяжко мені
Вітать над Невою!
України далекої,
Може, вже немає...
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море? розкопала
Високі могили,
Нашу славу? Боже милий!
Зжалься, Боже милий!»
Та й замовкло. Дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо; а в тій хмарі —
Мов звір в гаї виє.
То не хмара, білі птахи
Хмарою спустились
Над царем тим мусянжовим,
І заголосили:
«І ми сковані з тобою,
Людоїде, змию!
На страшному на судищі
Ми Бога закриєм
Од очий твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав голих і голодних
У сніг на чужину
Та й порізав, а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилам твердими,
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий, проклятий!»
